Читати книгу - "Гармонія , Анна Стоун"

Він ледь не закричав: у дверях стояла гігантська постать чоловіка. На непропорційно великій лисій голові було одне яскраво сине око. На місці другого зіяла чорнота. На поясі у нього висіла важка палиця.

Альбрехт хотів закричати: «Хто ти?! Навіщо?!» — але з рота вирвалося щось інше — лайка, що геть не личила крон-герцогу. Велетень рушив до них, і хлопець інстинктивно закрив Раду собою.

— Чого ви хочете від нас?! — вигукнув Альбрехт, намагаючись виграти бодай трохи часу. — Ви взагалі знаєте, хто ми?! Великий герцог...

Йому не дали договорити. Велетень схопив його за комір і жбурнув убік. Комір вп’явся в шию, і хлопець глухо закашлявся.

— Чого копаєшся?! Тягни її сюди, хазяїн не любить чекати! — почувся сиплий голос із дверей.

До кімнати зайшов ще один. Цього разу — чоловік у шкіряній куртці з каптуром.

— Що вам треба?! — знову крикнув Альбрехт, звертаючись уже до нього.

Чоловік відкинув каптур, і його очі спалахнули зневагою.

— Ти нашому хазяїну не потрібен. Великий герцог отримає твоє тіло — цілим чи по частинах, залежить від настрою. А от твоя подружка... вона може знадобитися.

Альбрехт напружився, побачивши, як громила підійшов до Ради.

— Може знадобитися? — у його голосі з’явилося гарчання. — Доторкнешся до неї хоч пальцем — твого хазяїна по шматках збиратимуть!

Він навіть не здогадувався, наскільки був близький до правди. Щось у ньому прокинулося. Сутність, прихована глибоко всередині, зреагувала. Його горло знову видав хрипке, тваринне ричання.

Нестримна хвиля сили підняла його на ноги. Він кинувся на громилу, і хоч різниця у вазі була колосальна, Альбрехт примусив того похитнутися.

Цього виявилося замало — сили знову покидали його. Розуміючи, що один не впорається, він зробив єдине, що міг: впав, закривши Раду собою, зімкнувши пальці в замок на її спині.