Читати книгу - "Крістіна"

— Ніяких жартів. Просто дозвольте, я розкажу вам про деякі події, які сталися, відколи помер ваш брат.

— Містере Ґілдер, мені тут кілька стосів рефератів перевірити треба, і роман хочу дочитати, тому в мене зовсім немає часу на забаганки…

— Будь ласка, — попросив я. — Будь ласка, містере Лебей, будь ласка, допоможіть мені. І моєму другові.

Запала довга-довга мовчанка, після якої Лебей зітхнув.

— Розказуй свою історію. — А після короткої паузи додав: — Бодай нечиста тебе взяла.

Моя історія полетіла до нього по сучасних дротах міжміського телефонного зв’язку; я уявляв, як мій голос проходить через комп’ютеризовані АТС, де повно мініатюризованих мікросхем, під укритими снігом пшеничними полями, і нарешті досягає вуха цього чоловіка.

Я розповів йому про негаразди Арні з Реппертоном, відрахування Бадді зі школи й помсту; розповів про смерть Канючі Велча; про те, що сталося в Сквонтик-Гіллз; про події під час різдвяної бурі. Розповів про тріщинки на лобовому склі, які неначе збігалися назад, і одометр, який назад крутився напевно. Не оминув увагою й радіо, що, здавалося, приймало тільки одну хвилю — WDIL, станцію олдових хітів, хоч ти як його налаштуй (зачувши це, Лебей тихо щось буркнув від подиву). Я розповів також і про підписи на моєму гіпсі, а ще про те, що підпис, який Арні поставив у вечір Дня подяки, збігався з підписом його брата на оригінальній реєстраційній формі Крістіни. Розказав, як Арні постійно лається словом «гівнярі». Про те, що він почав зачісувати волосся, як Фабіан[155] та інші бріолінові ідоли підлітків п’ятдесятих. Фактично я виклав йому все, крім того, що сталося зі мною під час поїздки додому в новорічну ніч. Я збирався, але просто не зміг. Це все я тримав у собі, аж поки не надумався через чотири роки вилити на папір.

Коли я замовк, на лінії запанувала тиша.

— Містере Лебей? Ви ще там?

— Я тут, — зрештою мовив він. — Містере Ґілдер… Деннісе… не хочу тебе образити, але ти повинен зрозуміти: те, на що ти натякаєш, лежить за межами будь-яких можливих екстрасенсорних явищ, бо вже переходить у… — договорювати він не став.

— У божевілля?

— Я б це не таким словом назвав. З твоєї розповіді я зрозумів, що з тобою стався страшний нещасний випадок під час гри у футбол. Ти два місяці пролежав у лікарні, і якийсь час потерпав від нестерпного болю. То чи не може бути так, що твоя уява…

— Містере Лебей, — перебив я, — у вашого брата була колись приказка про волоцюжку?

— Що?

— Про волоцюжку. Наприклад, коли ви вкидаєте зібганий аркуш паперу в кошик для сміття і влучаєте, ви кажете: «Двохочковий». Тільки натомість: «Диви, як я закину в сраку волоцюжці». Ваш брат колись таке казав?

— Звідки ти про це знаєш? — І не даючи мені часу на відповідь: — Ти вичепив у нього це слівце під час тих кількох ваших зустрічей?

— Ні.

— Містере Ґілдер, ви брехун.

Я промовчав. Мене всього трусило, коліна підгиналися. За все моє життя ще жоден дорослий мені такого не казав.

— Деннісе, вибач мені. Але мій брат помер. Він був осоружний, може, навіть дуже лиха людина, але він мертвий, і всі ці нездорові вигадки й фантазії…

— Хто був той волоцюжка? — вичавив із себе я.

Мовчанка.

— То був Чарлі Чаплін?

Я думав, він узагалі не відповість. Та потім, нарешті, невдоволеним тоном проказав:

— Цей на другому місці. Брат мав на увазі Гітлера. Між волоцюжкою Чапліна й Гітлером була віддалена подібність. Чаплін зняв фільм під назвою «Великий диктатор». Скоріше за все, ти його не дивився. Хай там як, у воєнні роки то було поширене його прізвисько. Ти тоді був ще малий, не пам’ятаєш. Але це нічого не означає.

Настала моя черга зберігати мовчання.

— Це нічого не означає! — закричав він. — Нічого! Це химери й здогади, а більш нічого! Ти не можеш цього не бачити!

— Тут, у західній Пенсильванії, уже семеро людей загинуло, — сказав я. — Це не просто химери. У мене на гіпсі залишилися підписи. Це теж не химери. Я зберіг їх, містере Лебей. Давайте я вам їх надішлю. Подивитесь на них і скажете, чи на одному з них не почерк вашого брата.

— Це може бути підробка, свідома чи несвідома.

— Якщо ви так вважаєте, найміть графолога. Я заплачу.

— Сам можеш найняти.

— Містере Лебей, — сказав я, — мене вже ні в чому переконувати не треба.

— Але чого ти хочеш від мене? Щоб я розділив з тобою твої фантазії? Не дочекаєшся. Мій брат помер. Його машина — це лише машина.

Він брехав. І я це відчував. Навіть по телефону.

— Я хочу, щоб ви пояснили мені дещо з того, що я чув від вас того вечора, коли ми розмовляли.

— І що ж це? — недовірливо спитав він.

Я облизав губи.

— Ви казали, що він був одержимий і злющий, але не чудовисько. Принаймні, сказали ви, на вашу думку, він не був чудовиськом. А потім ви повністю змінили тему… але що більше я про це думаю, то більше здається, що насправді ви не змінювали теми. Далі ви сказали, що ні дружина, ні донька ніколи не були для нього важливі.

— Деннісе, правда, я…

— Послухайте, якщо вам є що сказати, то, заради Бога, кажіть зараз! — викрикнув я, і мій голос надломився. Я витер лоба, й рука виявилася слизькою від поту. — Мені зараз не набагато легше, ніж вам. Арні зациклився на одній дівчині, її звати Лі Кебот, от тільки я думаю, що зациклився на ній зовсім не Арні, я думаю, це ваш брат, ваш мертвий брат, тому говоріть, будь ласка, не мовчіть!

Лебей зітхнув.

— Говорити? — перепитав він. — Говорити з тобою? Говорити про всі ті давні події… ні, ті давні підозри… це те саме, Деннісе, що розбудити біса. Прошу тебе, не наполягай. Я нічого не знаю.

Я міг сказати йому, що біс уже прокинувся, але він і без мене це знав.

— Розкажіть мені про свої підозри.

— Я тобі передзвоню.

— Містере Лебей… будь ласка…

— Я тобі передзвоню, — повторив він. — Мені треба зателефонувати своїй сестрі Марсії в Колорадо.

— Якщо це допоможе, я сам…

— Ні, з тобою вона нізащо говорити не стане. Ми й одне з одним про це розмовляли всього раз чи два, якщо вже на те пішло. Деннісе, я сподіваюся, що ти все це робиш із чистим сумлінням. Бо ти просиш нас роздерти старі шрами, щоб вони знову кривавили. Тому я в тебе