Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Крістіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Крістіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крістіна" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 147 148 149 ... 177
Перейти на сторінку:
питаю ще раз: ти впевнений?

— Упевнений, — пошепки відповів я.

— Я тобі передзвоню, — і він поклав трубку.

Спливло п’ятнадцять хвилин, потім двадцять. Я неспокійно міряв кімнату кроками на милицях, бо не міг всидіти на місці. Визирнув у вікно, на вітряну вулицю, етюд у чорно-білих тонах. Двічі підходив до телефону й не піднімав трубки, боячись, що він саме додзвонюватиметься, а ще більше боячись, що він не зателефонує зовсім. Та коли я втрете поклав руку на телефон, він задзеленчав. Я сіпнувся, немов ужалений, і схопив трубку.

— Алло? — спитав засапаний голос Еллі з першого поверху. — Донна?

— А Денніс Ґілдер… — почав голос Лебея, ще старіший і нещасніший, ніж дотепер.

— Еллі, це мене, — сказав я.

— А мені що з того? — зухвало відрізала сестра й кинула трубку.

— Алло, містере Лебей, — моє серце глухо калатало в грудях.

— Я поговорив з нею, — натягнутим тоном сказав він. — Вона каже, щоб я діяв на власний розсуд. Але вона боїться. Ми з тобою змовилися налякати стару жінку, яка нікому в житті не заподіяла зла й узагалі не має з цією справою нічого спільного.

— Це для доброго діла, — сказав я.

— А чи справді це так?

— Якби я так не вважав, то не став би вам дзвонити. Містере Лебей, ви розповісте мені все чи ні?

— Так. Але тільки тобі, більше нікому. Якщо ти комусь далі перекажеш, я все заперечуватиму. Ти зрозумів?

— Так.

— Що ж, добре, — зітхнув він. — Коли ми з тобою, Деннісе, розмовляли минулого літа, я одного разу збрехав тобі про одну подію й одного разу — про те, що я… що ми з Марсі про неї думали. Ми й самим собі брехали. Якби не ти, ми, мабуть, і до кінця життя брехали б самим собі про той… той інцидент при дорозі.

— З дівчинкою? Донькою Лебея? — я міцно тримав слухавку, стискав її так, що аж пальці німіли.

— Так, — глухо мовив він. — Рита.

— Як усе було насправді, коли вона вдавилася?

— Моя мати називала Роллі своїм одмінком[156], — сказав Лебей. — Я казав тобі про це?

— Ні.

— Авжеж, не казав. Я тобі казав, що, на мою думку, твій друг буде щасливішим, якщо здихається тієї машини, але часом це все, що людина може сказати на захист своїх переконань, бо ірраціональне… воно прокрадається…

Лебей замовк. Я його не підганяв. Він або розкаже, або ні. Усе зводилося до цього.

— Мати розповідала, що до шести місяців він був ідеальним немовлятком. А потім… вона казала, що тоді прийшов Пак[157]. Заради жарту він забрав її хороше дитя, а натомість поклав одмінка. Вона говорила про це зі сміхом. Але, коли Роллі був неподалік і міг почути, не казала такого ніколи, і очі в неї, Деннісе, ніколи не сміялися. Я думаю… ніяк інакше вона не могла пояснити, чому він такий, чому він був такий недоторканний у своїй люті… такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях.

Був один хлопець — я забув його ім’я — старший хлопець, який три або чотири рази відлупцював Роллі. Розбишака. Він починав чіплятися до одягу Роллі, питав його, скільки він труси носить — один місяць чи вже й два. А Роллі кидався на нього з кулаками, лаяв на всі заставки, погрожував, а розбишака тільки сміявся з нього й тримав на віддалі своїми довжелезними ручиськами, а потім гамселив кулаками, поки не втомиться чи поки в Роллі з носа кров не заюшить. Потім Роллі сидів у кутку, курив і плакав, а на обличчі в нього підсихали шмарклі та кров. Якщо ми з Дрю бодай наближалися до нього, лупив нас смертним боєм.

Якось уночі, Деннісе, будинок того хулігана згорів. Сам хуліган, його батько і менший брат загинули. Хуліганова сестра жахливо обгоріла. Пожежу нібито спричинила кухонна плита, і може, так воно й було. Але мене розбудили пожежні сирени, і я не спав, коли Роллі вибрався нагору решіткою для плюща й заліз через вікно в кімнату, яка в нас була спільною. На лобі в нього була сажа, і смерділо від нього бензином. Побачивши, що я лежу з розплющеними очима, він спитав: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю». З тої самої ночі, Деннісе, я намагався переконати себе, що він мав на увазі — якщо я скажу комусь, що він виходив дивитися на пожежу. Може, більше нічого в цьому й не було.

У роті в мене пересохло. У шлунку лежала свинцева куля. Волосся на потилиці піднялося сторч, мов голки в дикобраза.

— А скільки років тоді було вашому брату? — хрипким від хвилювання голосом запитав я.

— Ще й не тринадцять, — з жаским удаваним спокоєм відповів Лебей. — Приблизно за рік по тому, взимку, сталася сварка через хокейний матч, і хлопець, якого звали Ренді Троґмортон, розбив Роллі голову палицею. Від удару Роллі знепритомнів. Ми відвезли його до старого лікаря Фарнера — на той час Роллі вже отямився, але ще й досі в стані потьмарення — і Фарнер наклав йому на голову дюжину швів. А через тиждень Ренді Троґортон провалився під лід на ставку Палмера і втопився. Катався в тому місці, де були таблички «ТОНКИЙ ЛІД». Судячи з усього.

— Хочете сказати, цих людей убив ваш брат? Підводите мене до розповіді про те, що Лебей убив власну доньку?

— Ні, Деннісе, він її не вбивав, про це й не думай. Вона померла, бо вдавилася. Я натякаю на те, що він, можливо, дав їй померти.

— Ви казали, що він її перевертав, ударив у живіт, щоб змусити виблювати…

— Так Роллі казав мені на похороні, — відповів Лебей.

— Тоді що…

— Пізніше ми з Марсією поговорили про це. Лише одного разу, розумієш? За вечерею того дня. Роллі мені сказав: «Джорджі, я підняв її за бастер-браунзи[158] й намагався витрусити те падло. Але воно там глибоко застрягло». А Вероніка сказала Марсії: «Роллі підняв її за черевички й намагався витрусити те, що її душило, але воно там глибоко застрягло». Вони розповідали одну й ту саму історію, одними й тими самими словами. І знаєш, що мені це нагадало?

— Ні.

— Це нагадало мені, як Роллі заліз у вікно спальні й прошепотів мені: «Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю».

— Але… чому? Навіщо йому…

— Згодом Вероніка написала Марсії листа, у якому натякнула, що насправді Роллі нічого не робив для порятунку їхньої доньки. І що вже наприкінці він поклав її на сидіння машини. Щоб не на сонці була, як

1 ... 147 148 149 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крістіна"