Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Крістіна 📚 - Українською

Читати книгу - "Крістіна"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Крістіна" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 148 149 150 ... 177
Перейти на сторінку:
пояснював він. Але в листі Вероніка написала, що їй здалося, ніби Роллі хотів, щоб вона померла в машині.

Мені не хотілося це говорити, але я мусив.

— Ви хочете сказати, що ваш брат свою доньку наче в жертву приніс?

Повисла довга задумлива лячна пауза.

— Свідомо — ні, — відповів зрештою Лебей. — Так само, як я не натякаю, що він свідомо її вбив. Якби ти знав мого брата, ти б розумів, що підозрювати його у відьомстві, чаклунстві чи угодах із демонами — це сміхота. Він не вірив ні в що, крім власних чуттів… окрім, напевно, власного «хочу». Я маю на увазі, що в нього могло виникнути щось… інстинктивне… чи його скерували до того, що він зробив. Моя мати казала, що він — одмінок.

— А Вероніка?

— Не знаю, — відповів Лебей. — Згідно з висновком поліції, то було самогубство, хоч записки вона й не залишила. Могло бути. Але нещасна жінка заприязнилася з кількома людьми в місті, і я часто думав: а чи не натякала вона комусь із них, як Марсії, про те, що смерть Рити була не зовсім такою, як описали вони з Роллі. Може, Роллі про це дізнався. Джорджі, скажеш комусь — я тебе вб’ю. Звісно, доказів нема. Але мені хотілося б знати, чому вона обрала саме такий спосіб — і цікаво, як жінка, що не мала ані найменшого поняття про машини, виявилася достатньо вправною, щоб вставити шланг у вихлопну трубу й просунути у вікно. Я намагаюся гнати від себе всі ці роздуми. Бо вони не дають мені спати вночі.

Я подумав про те, що він сказав, і про те, що замовчав — те, що лишилося між рядків. «Інстинктивне», — сказав він. «Такий твердолобий у своїх мізерних примітивних прагненнях», — сказав він. А що, як Роланд Лебей до певної міри розумів те, у чому сам собі навіть не хотів зізнаватися, — що він вселив у свій «плімут» якусь надприродну силу? Та тільки й чекав, коли нагодиться потрібний спадкоємець, щоб передати йому… а тепер…

— Деннісе, я відповів на твої запитання?

— Я думаю, так, — повільно проказав я.

— І що ти робитимеш?

— Думаю, ви знаєте.

— Знищиш машину?

— Я спробую, — відповів я. І подивився на свої милиці, прихилені до стіни. Свої кляті милиці.

— Цим ти можеш і друга свого знищити.

— Або врятувати, — сказав я.

— Не знаю, чи це ще можливо, — тихо промовив Джордж Лебей.

47 / Зрада

І скрізь була кров, і уламки скла,

І нікого там не було, крім мене.

А з неба холодний дощ періщив,

Я побачив юнака, що лежав

на узбіччі.

Він крикнув: «Містере, допоможіть

мені, будь ласка!»[159]

Брюс Спрінгстін

Я поцілував її.

Її руки оповили мою шию. Прохолодна долоня делікатно притислася до потилиці. Для мене більше не було сумнівів у тому, що відбувається. І коли вона з напівзаплющеними повіками злегка відсторонилася від мене, я побачив, що в неї сумнівів не лишилося також.

— Деннісе, — промуркотіла вона, і я знову її поцілував. Наші язики ніжно доторкнулися. На мить вона стала цілуватися наполегливіше; я відчув пристрасть, на яку натякали ті високі вилиці. Та потім охнула й відхилилася. — Ну все. А то заарештують за непристойну поведінку чи щось у такому дусі.

Було вісімнадцяте січня. Ми припаркувалися на майданчику за місцевим «Кей-Еф-Сі»[160], і зараз навколо нас лежали розкладені залишки цілком пристойної вечері. Ми сиділи в моєму «дастері», і саме це вже було для мене великою подією — бо вперше після нещасного випадку я сів за кермо. Лише вранці того дня лікар зняв з моєї лівої ноги велетенський гіпс й замінив його на ортопедичний апарат. Він суворо попередив, щоб на ногу я не ступав, але я бачив, що його прогнози щодо мого одужання досить райдужні. Я на місяць випереджав свій графік відновлення. Причину цього він вбачав у передових технологіях; моя мати — в позитивному мисленні й курячому бульйоні; тренер Паффер — у шипшині.

Сам же я думав, що цим неабияк завдячую Лі Кебот.

— Нам треба поговорити, — сказала вона.

— Ні, ще поцілуймося.

— Говоримо зараз. Цілуємося пізніше.

— Він знову взявся за своє?

Лі кивнула.

За ті два тижні, що минули після моєї телефонної розмови з Лебеєм, перші два тижні зимової чверті, Арні взяв курс на зближення з Лі — і його наполегливість лякала нас обох. Я переповів їй свою розмову з Джорджем Лебеєм (але не про свою жахну поїздку тієї новорічної ночі, як я вже казав) і якнайчіткіше дав зрозуміти, що вона не повинна його просто відшивати, за жодних обставин. Це могло його розлютити, а з тими, на кого Арні останнім часом був лютий, ставалися великі неприємності.

— Тоді так виходить, що я його зраджую, — сказала вона.

— Я знаю, — відповів я, трохи різкіше, ніж збирався. — Мені це не подобається, але я не хочу, щоб та машина знову покотила.

— То що?

Але я похитав головою.

Насправді я вже був, мов той принц Гамлет, — усе зволікав і зволікав. Звичайно, я знав, що необхідно зробити. Крістіну треба було знищити. Ми з Лі обговорили можливі способи.

Перша ідея належала їй. Коктейлі Молотова. Вона сказала, що ми наповнимо кілька пляшок з-під вина бензином, рано-вранці прокрадемося з ними до будинку Каннінґемів, підпалимо ґніт («Ґніт? Який ґніт?» — спитав я. «Тампон “Котекс” згодиться», — миттю відповіла вона, і знову мені на згадку мимоволі спали її пращури з високими вилицями) та повкидаємо пляшки у вікна Крістіни.

— А що, як вікна будуть підняті, а дверцята замкнені? — спитав я. — Скоріш за все, так і буде.

«Ну ти й ганчірка», — промовляв той погляд, яким вона мене обдарувала.

— Тобто ти хочеш сказати, закидати машину Арні вогнем — це нормально, а трохи скла розбити — то тебе докори сумління мучать?

— Ні, — відповів я. — Але хто до неї наблизиться на таку відстань, щоб розбити скло молотком? Ти, Лі?

Вона подивилася на мене й закусила м’яку нижню губу. Та нічого не відповіла.

Наступна ідея вже була моєю. Динаміт.

Обдумавши це, Лі похитала головою.

— Думаю, я міг би його роздобути без особливих проблем. — Я досі час від часу бачився з Бредом Джефрізом, а Бред досі працював у «ДТ-Пені», а «ДТ-Пені» мав у своєму розпорядженні стільки вибухівки, що стадіон «Три ріки»[161] можна було на Місяць висадити. Я подумав, що, може, вдасться позичити ключика, не ставлячи Бреда до відома, що я його

1 ... 148 149 150 ... 177
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Крістіна», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Крістіна"