Читати книгу - "Вовки Кальї. Темна вежа V"

Сюзанна пішла в дім разом із Залією. Коли вони вийшли, на стегнах у Сюзанни висіло дві плетених солом’яних сумки, які трималися на перехрещених лямках. Ще одна лямка, побачив Едді, щільно перехоплювала сумки на Сюзанниній талії.

— Оце так кріплення, кажу спасибі, — відзначив Дієго Адамс.

— Це Сюзанна придумала, — пояснила Залія, поки Сюзанна опускалася у свій візок. — Вона називає це кріпильною муфтою.

Не зовсім кріпильна муфта, подумав Едді, але схоже. Кутики його уст припинялися в захопленій усмішці. Роланд теж усміхнувся, відчуваючи гордість за Сюзанну. І Джейк. І, Боже милий, Юкова пичка теж розпливлася в усміху.

— Та чи буде з цього користь, от що мені цікаво, — сказав Бакі Хав’єр. Це питання, подумав Едді, лише підкреслювало різницю між стрільцями і селянами Кальї. Едді з друзями одразу збагнули, що то за кріплення і для чого воно послужить. Хав’єр, однак, був дрібним фермером, тож і світ бачив по-іншому.

«Ми вам потрібні, — подумав Едді, дивлячись на групку чоловіків і жінок, що скупчилися на ґанку, фермерів у брудних білих штанях, Адамса — в чапсах і заляпаних гноєм шорбутсах. — Ще й як потрібні».

Сюзанна підкотила візок до ґанку і підібгала обрубки ніг під себе. Тепер вона майже стояла у візку, і Едді знав, як боляче їй перебувати в такій позі, але на Сюзанниному обличчі не було ні найменшого сліду дискомфорту. Тим часом Роланд дивився на її сумки. У кожній лежало по чотири тарілки, прості, без візерунка. Тренувальні.

Залія підійшла до комори. Хоч Роланд і Едді побачили прикріплену до стіни ковдру одразу, щойно під’їхали, решта присутніх помітили її лише тоді, коли Залія потягла її вниз. Під нею виявилася людська фігура, намальована крейдою, з застиглою посмішкою і натяком на плащ, який тріпотів на вітрі за спиною. Звісно, годі було порівнювати виконання цього малюнка з роботою близнюків Тейвері, проте люди, що стояли на ґанку, одразу впізнали в ньому Вовка. Старші діти тихо охнули. Естради й Хав’єри заплескали в долоні, але насторожено, як люди, що бояться накликати чорта. Енді похвалив художника («Хай би ким вона була», — лукаво додав він), і дідо знову велів йому стулити пащеку. А потім звернув увагу громади, що Вовки, яких він бачив, були кремезнішими. Від хвилювання в його голосі бриніли верескливі нотки.

— Ну, я малювала його завбільшки з людину, — сказала Залія (забувши уточнити, що насправді завбільшки зі свого чоловіка). — Якщо мішень виявиться більшою, то це лише нам на руку. Послухайте мене, прошу. — Останні слова пролунали невпевнено, майже як питання.

Роланд кивнув.

— Ми кажемо спасибі.

Залія кинула на нього вдячний погляд і відійшла від настінного обрису. Потім глянула на Сюзанну.

— Починай, коли будеш готова.

Якусь мить Сюзанна не рухалася. Від стіни комори її відділяло близько шістдесяти ярдів. Вона схрестила руки на грудях, праву на лівій, і похилила голову. Члени ка-тету знали, про що вона зараз думає. Я цілюся оком, стріляю рукою, вбиваю серцем. Їхні серця потяглися до неї, на хвилі Джейкової телепатії та любові Едді, підтримуючи її, бажаючи успіху. Роланд свердлив її поглядом. Чи поверне ще одна вправна рука, що вміє метати тарілку, ситуацію на їхню користь? Мабуть, ні. Але він був стрільцем, і вона теж, тож він усім серцем зичив їй влучного потрапляння.

Сюзанна підвела голову. Не віднімаючи рук від грудей, подивилася на фігуру, намальовану крейдою на стіні комори. Потім пронизливо скрикнула, як Марґарет Айзенгарт на подвір’ї ранчо «Рокінг Б», і Роланд відчув, як забилося швидше його серце, яке й без того мало не вискакувало з грудей. Тієї миті в його пам’яті сплив чіткий і прекрасний образ Давида, його сокола, що складав крила на тлі синього літнього неба, щоб живим каменем упасти на здобич.

— Різа!

Її руки замигтіли в повітрі. Лише Роланд, Едді й Джейк змогли роздивитися, як вони опинилися на рівні талії, лягли хрест-навхрест і права вихопила тарілку з лівої сумки, а ліва — з правої. Сей Айзенгарт жбурляла тарілку від плеча, жертвуючи часом на догоду силі й точності кидка. Руки Сюзанни схрестилися нижче грудної клітки, трохи вище билець візка, тарілки описали півколо на рівні її лопаток і полетіли, перетнувшись у повітрі за мить до того, як встромитися в стіну комори.

Якусь мить вона ще не опускала рук, стояла, як імпресаріо щойно після виступу. А тоді вони блискавично опустилися, схрестившись, і вихопили ще дві тарілки. Вона кинула їх, потім третю пару, четверту. Перші дві ще тремтіли, коли останні врізалися в стіну комори, одна вище, друга нижче.

На хвилю подвір’я Джефордсів занурилося в цілковиту тишу. Навіть птахи замовкли. Вісім тарілок вишикувалися у вертикальну лінію від горла до пояса фігури, мальованої крейдою, на відстані від двох з половиною до трьох дюймів, нагадуючи ґудзики на сорочці. На те, щоб метнути всі вісім тарілок, їй знадобилося не більше трьох секунд.

— Ви хочете використовувати тарілку як зброю проти Вовків? — дрижачим голосом спитав Бакі Хав’єр. — Справді?

— Нічого ще не вирішено, — флегматично відказав Роланд.

Аж раптом пролунав ледь чутний голос, сповнений переляку й зачудування.

— Якби то була людина, послухайте мене, з неї лишився б сам фарш.

Але останнє слово сказав дідо (як, певно, і належить усім дідам):

— Срака-мотика!

ШІСТЬ

Коли вони поверталися на головний шлях (Енді крокував попереду, несучи складений візок і програючи через свою звукову систему щось музичне на волинках), Сюзанна задумливо сказала:

— Роланде, я можу відмовитися від револьвера й зосередитися на тарілках. Це таке приємне відчуття — заверещати й шпурнути тарілку.

— Ти нагадала мені мого сокола, — зізнався Роланд.

Сюзанна сяйнула білозубою усмішкою.

— Я й відчувала себе соколом. Різа! О-Різа! Саме це слово пробуджує в мені потяг до метання.

Джейк раптом згадав Ґешера («Твій старий друзяка Ґешер», — як мав звичку називати себе цей джентльмен), і його пересмикнуло.

— Ти справді готова проміняти револьвер на тарілку? — спитав Роланд, не знаючи, сміятися йому чи жахатися.

— А ти крутив би цигарки, якби мав готові? — спитала вона і не даючи йому змоги відповісти, сказала: — Авжеж, ні. Однак тарілка — чудова зброя. Коли вони прийдуть, я маю намір кинути дві дюжини. І так уколошкати свою частку тварюк.

— А тарілок не забракне? — спитав Едді.

— Ні, — запевнила вона. — Красивих, на зразок тієї, яку кидала для тебе, Роланде, сей Айзенгарт, не так багато, але