Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

Соломон і той каже, ніби «людина, що зблуджує з путі розуму, у зборі померлих спочине» (тобто ще за життя). Тож не піддавайся чарам вогню, бо він поверне тебе назад обличчям і приголомшить, як він на хвильку зробив зі мною. Існує мудрість, яка є скорботою, але існує й скорбота, яка є божевіллям. І в деяких душах живе гірський орел, що може спускатись у найтемніші ущелини й знов шугати з них угору, щоб згубитися в сонячних просторах. Але навіть коли він навіки зостанеться в ущелині, однаково та ущелина — в горах; отже, й упавши найнижче, гірський орел усе ж лишається вище, ніж інші, рівнинні птахи, навіть коли вони злітають увись.

97

ЛАМПА

Якби ви від салотопні на «Пекводі» спустилися в кубрик, де саме спали вільні від вахти матроси, у вас би на мить майнула думка, ніби ви попали в якусь ясно освітлену гробницю канонізованих королів та канцлерів. Там вони лежать у своєму трикутному дубовому склепі — кожен матрос наче статуя безмовності, і десяток ламп світить їм у склеплені очі.

На торговельних кораблях лій для освітлення кубрика рідкісніший, ніж молоко королев. Там звичайна доля матроса — роздягатись потемки, їсти потемки і помацки, перечіпаючись, добиратися до свого вбогого лігва. Але китобій, добуваючи поживу для світла, і сам живе в світлі. Зі своєї койки він робить Аладдінову лампу й лягає в неї спати, так що в найчорнішу ніч чорний корпус судна везе в собі справжню ілюмінацію.

Погляньте, як вільно і невимушено китобій, набравши повні руки ламп — хай то часом просто пляшечки та каламарчики, — іде до мідного чана біля казанів, у якому холоне витоплений лій, і там наповнює їх, ніби начерпуючи в глеки пиво з бочки. Крім того, він світить найчистішим лоєм у ще не переробленому, а отже, й незіпсованому стані — рідиною, невідомою ніяким астральним,[147] місячним чи сонячним освітлювальним пристроям на суходолі. Вона солодка, як масло в квітні, коли корови виходять пастись на молоденькій травичці. Китобій вирушає на лови добувати для себе лій, аби мати певність, що він свіжий і непідробний, достоту так як мандрівник у преріях сам добуває собі дичину на вечерю.

98

УКЛАДАННЯ Й ПРИБИРАННЯ

Ми вже розповідали, як великого левіафана вистежують удалині з вершечка щогли; як мчать за ним по водних просторах; як його вбивають у морських долинах, пригинають до борту корабля й стинають йому голову; і як (за тим самим принципом, за яким у давнину кат мав право забрати собі той одяг, що в ньому був засуджений під час страти) його величезний підбитий салом каптан стає власністю виконавців смертного вироку; і як у належний час велетня прирікають на кипіння в казанах, але спермацет, лій і кість, наче біблійні Шадрах, Мешах і Аведнего[148], проходять крізь вогонь неушкодженими. Та ще лишається завершити цю частину нашого опису, оповівши — чи то оспівавши, якщо зумію, — романтичну процедуру заливання лою в барила та укладання їх у трюмі, де левіафан знову повернеться в свої рідні глибини й попливе, як і раніше, під поверхнею моря, тільки, на жаль, уже ніколи не могтиме виринути й пустити фонтан.

Китовий лій, поки він ще теплий, заливають, ніби гарячий пунш, у шістдесятивідерні барила, і коли судно стрибає та гойдається на хвилях опівнічного моря, ті величезні барила перевалюються, перекочуються, небезпечно ковзають по слизькій палубі, наче грізні лавини в горах, аж поки люди їх зупинять і приборкають. І весь час по їхніх обручах гупає стільки молотків, скільки їх може поміститися там, бо тепер кожен матрос стає ex officio бондарем.

Нарешті, коли в барила залито останню пінту і все охололо, відпечатують великі трюмні люки, розкривають нутро корабля, і барила спускають униз, на їхнє остаточне місце спочинку в морі. А тоді люки знов закривають і герметично зашпакльовують, ніби замуроване сховище.

У промислі кашалотів це, можливо, один з найцікавіших моментів усього процесу. Сьогодні по дошках палуби біжать потоки крові й лою; на священному юті по-блюзнірському звалені гігантські рештки кашалотової голови; повсюди лежать великі, руді від іржі барила, немов на подвір’ї броварні; дим із салотопні зачорнив фальшборти; матроси наскрізь просмальцювалися жиром; увесь корабель здається велетнем-левіафаном, а гамір на ньому панує оглушливий.

Та за день чи два погляньте круг себе на тому самому кораблі й нашороште вуха: якби не оті промовисті вельботи та салотопня, ви б заприсяглися, що попали на найтихіше торговельне судно і капітан його — страшенний, педантичний чистун. Сировий, неперероблений спермацет має дивовижні очисні властивості. Ось чому дошки палуби ніколи не бувають такі білі, як після роботи з жиром. Крім того, з попелу від перегорілих вишкварок легко приготувати міцний луг; і коли на борту корабля ще лишається налиплий слиз із китової спини, той луг дуже швидко змиває його. Матроси ходять понад фальшбортами з цебрами води та віхтями й ретельно відмивають їх до цілковитої чистоти. З нижніх рей змивають кіптяву. Всі численні знаряддя, які були в ужитку, теж старанно чистять і ховають. Велику ляду, що покриває салотопню, добре вишарували й поклали на місце, зовсім закривши казани; прибрали всі до одного барила; талі позмотували й приткнули по кутках, де їх не видно; і коли нарешті дружними спільними зусиллями майже всієї команди всю цю роботу сумлінно впорано, тоді команда заходжується опоряджати саму себе. Всі перевдягаються з голови до ніг у чисте і кінець кінцем з’являються на бездоганно охайній палубі, свіжі й вичепурені, ніби женихи, що тільки-но вискочили з щонайчепурнішої Голландії.

Тепер вони по двоє, по троє гордо походжають по палубі й жартівливо гомонять про вітальні, канапи, килими, тонкі батистові хусточки, пропонують вистелити палубу матами, а на щоглах повісити драпрі і висловлюють жаль, що не можна влаштувати чаювання на терасі бака при місячному світлі. Тепер нагадати цим напахченим морякам про лій, кістки та сало було б мало не зухвальством. Вони й уявлення не мають про всі ці речі, що на них ви так туманно натякаєте. Ідіть і подайте нам серветки!

Та завважте! Нагорі на марсах трьох щогл стоять троє марсових і пильно видивляються нових китів; а коли тих нових китів уполюють, вони неминуче забруднять старовинні дубові меблі й зоставлять десь хоч би невеличку масну плямку. Так, так! І не раз буває, що після найтяжчої безперервної праці без сну й спочинку протягом дев’яноста шести годин, коли з вельбота, де в них порозпухали зап’ястки