Читати книгу - "Метелик"

Кюїк-Кюїк має тільки одностволку, яка заряджається через дуло. Він ніколи не розлучається з нею, навіть тоді, коли варить суп. Він спить з нею і бере з собою й тоді, коли виходить з хижки, щоб справити нужду. Я повинен тримати постійно відкритим ніж, але ж треба й спати. Ну й вибрав я собі спільника для втечі!

Я не їм цілий день. Коли нарешті чую спів, то не наважуюсь показатися. Це повертається Кюїк-Кюїк. Я з-за кущів бачу його. Він несе на голові якийсь клунок, і аж коли індокитаєць підходить до нашого берега, я показуюсь. Кюїк-Кюїк усміхається й подає мені свій клунок, загорнутий у мішок від борошна. Потім вибирається на берег і простує до хижки. Я йду за ним.

— Є добра новина, Метелику. Шоколад повернувся. Він ще не продав свого човна. Запевняє, нібито на нього можна покласти понад п’ятсот кілограмів вантажу і він не потоне. В цьому клунку, що в тебе в руках, мішки від борошна, з них ми зробимо вітрило й клівер. Це перший клунок. Завтра принесемо решту. Ти підеш зі мною й сам подивишся, чи тобі підходить той човен.

Усе це Кюїк-Кюїк розповідає мені, не озираючись. Ми йдемо один за одним. Попереду порося, потім — він, а ззаду — я. Я швидко доходжу висновку, що він не збирається кинути мене у вуглярню, бо має намір завтра повести мене подивитися на човен, і що вже готується до втечі: навіть купив мішки від борошна.

— Одна вуглярня завалилася. Безперечно, через дощ. Воно й не дивно — лило як з відра.

Кюїк-Кюїк і не заходить подивитися на вуглярню, а одразу ж простує до хижки. Я вже й не знаю, що казати й що робити. Вдати, ніби нічого не помітив, для мене не дуже підходить. Буде якось дивно виглядати, що я за цілий день не наблизився до вуглярні, яка стоїть за двадцять п’ять метрів від хижки.

— Ти дав погаснути вогневі?

— Так, я не звернув уваги на нього.

— А чому ти не їв?

— Я не голодний.

— Ти занедужав?

— Ні.

— Тоді чому ти не з’їв суп?

— Кюїк-Кюїк, сядь, я маю поговорити з тобою.

— Дай мені змогу розпалити вогонь.

— Ні, я хочу поговорити з тобою негайно, поки не споночіло.

— Що сталося?

— Сталося те, що, коли вуглярня розвалилася, з неї визирнуло три трупи, які ти поклав туди. Поясни мені, що то за люди.

— Ох, це тому ти такий дивний! — Кюїк-Кюїк анітрохи не зворушується, лише дивиться мені просто у вічі. — Після цього відкриття ти розхвилювався. Я тебе розумію, це природно. Мені навіть пощастило, що ти не всадив кинджала мені в спину. Послухай, Метелику, ці троє типів — людолови. Тиждень тому, точніше, десять днів тому, я продав трохи вугілля Шоколадові. Індокитаєць, якого ти бачив, допомагав мені перетягувати мішки з острівця. Це справа складна: ми поприв’язували до вірьовки завдовжки двісті метрів мішки й тягли їх по болоту. Одне слово, ми залишили сліди звідси аж до потічка, де стояла пірога Шоколада. З мішків, що пороздиралися, повипадали вуглини. Саме тоді й почав бродити в цих місцях один людолов. Я дізнався по криках тварин, що в джунглях хтось є. Я помітив людолова, а він мене — ні. Перейшовши через болото з протилежного боку від того місця, де він причаївся, я зробив півколо й легко зайшов ззаду. Він сконав, навіть не побачивши, хто його вбив. А оскільки я помітив, що трупи спливають на поверхню болота через кілька днів, то приніс його сюди й поклав до вуглярні.

— А звідки взялися двоє інших?

— Це було за три дні до твого приходу. Ніч була дуже темна й тиха, що досить рідко буває в джунглях. Ці двоє прийшли на берег болота звечора. Один з них, коли дим долинав до них, час від часу кашляв. Саме завдяки цьому кашлеві я дізнався про їхню появу біля болота. На світанку я відважився перейти болото з протилежного боку від того місця, де я почув кашель. Коротше кажучи, першого людолова я заколов ножем. Він навіть не встиг скрикнути. Що ж до другого, озброєного рушницею, то він припустився помилки, вийшовши з джунглів на берег і намагаючись роздивитися, що відбувається в хащах на острівці. Я застрелив його з рушниці, а оскільки він не сконав, то я всадив йому в серце ножа. Ось, Метелику, які то типи, котрих ти відкрив собі у вуглярні. Це були двоє арабів і один француз. Перенести одного з них через болото було нелегко. Я мусив робити дві ходки, бо він важив багато. Нарешті я зміг їх поскладати у вуглярні.

— Це саме так відбулося?

— Так, Метелику, клянусь тобі.

— Чому ти не кинув їх у болото?

— Я ж уже сказав тобі, що трупи спливають з болота. Інколи в нього падають великі лані і за тиждень спливають. Над болотом витає сморід, аж поки стерв’ятники з’їдають їх. Це триває довго, і крик та пурхання стерв’ятників привертають увагу допитливих. Присягаюсь тобі, Метелику, що ти зі мною не маєш чого боятися. На, Щоб бути спокійним, візьми, будь ласка, мою рушницю.

Мені страшенно хочеться взяти зброю, але я запановую над собою і якнайприродніше кажу:

— Ні, Кюїк-Кюїк, якщо я тут, то тільки тому, що почуваюся в безпеці з другом. Завтра треба буде допалити до кінця людоловів, бо хтозна, що тут може статися, коли ми підемо звідси. Я не хочу, щоб мене звинуватили, навіть заочно, в трьох убивствах.

— Так, завтра я їх спалю до кінця. Але будь спокійний, ніхто ніколи не ступить ногою на цей острів. Сюди неможливо дістатися, не загрузши в болоті.

— А на каучуковому плоті?

— Я не подумав про це.

— Якщо хтось приведе сюди жандармів і коли вони забагнуть перебратися на острівець, то, повір мені, вони переберуться на плоті. Ось чому нам треба якнайшвидше піти звідси.

— Згода. Завтра знову розпалимо вогонь у вуглярні, який, до речі, ще не зовсім погас. Треба буде тільки прочистити два комини.

— На добраніч, Кюїк-Кюїк.

— На добраніч, Метелику. Ще раз кажу тобі, спи спокійно, ти можеш покластися на мене.

Я вкриваюся до самого підборіддя ковдрою й розкошую в теплі. Закурюю цигарку. Не