Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

як відбулося наше знайомство, і вона нагадала мені про еклер, про подаровану мною квітку, про все, що не те щоб мало вагу для мене одного, але що, як я думав, бачив лише я і, одначе, неждано-негадано для мене в особливому записові зберегла Альбертинина пам'ять. Уже в день першого знайомства, коли, повернувшись додому, я зміг охопити поглядом принесений з собою спогад, я зрозумів, — чи ж не капосниця, які коники виливає! — що розмовляв із дівчиною, яка, силою якогось штукарства, не мавши ніякого стосунку до тієї, за ким я довго пантрував на узмор'ї, підмінила її. Зрештою я мав би це передбачити, адже дівчину-пляжницю створив я сам. А проте, оскільки я в розмовах з Ельстіром ототожнював її з Альбертиною, я відчував перед Альбертиною свій моральний обов'язок залишитися вірним у любові до Альбертини примрійної. Хай заручини проведені заочно, все одно хлопець має побратися з тією, кого йому засватано. До того ж попри те, що душу мою відпустив, бодай на якийсь час, серцевий щем, утишений спогадом про вихованість дівчини, про її зворот: «цілком посполитий» і про розпашілу скроню, цей самий спомин будив у мені інше почуття, почуття, щоправда, ніжне і нітрохи не прикре, близьке до братерського, але з часом здатне стати так само небезпечним, бо воно щохвилини зроджувало в мені хіть поцілувати цю нову дівчину, чиї добрі манери, сором'язливість і несподівана для мене незайнятість зупиняли зайвий порив моєї уяви і викликали у мене щодо неї розчулену вдячність. Зрештою, оскільки пам'ять, зараз же починаючи проявляти негативи, які існували геть незалежно, рве всякий зв'язок між сценами, рве хід подій, зображених у негативах, то останній з продемонстрованих нею не нищить попередніх. Поряд зі звичайнісінькою, зворушливою Альбертиною, з якою я розмовляв, я бачив таємничу Альбертину з-над моря. Це були вже спогади, тобто портрети, з яких жоден не видався мені правдивіший за інших. Перш ніж покінчити з нашою першою знайомістю, я хочу лише додати, що, коли Альбертина покинула Ельстірову робітню, я, намагаючись уявити мушку в неї під оком, бачив цю мушку в неї на підборідді. Словом, коли я потім зустрічався з Альбертиною, я щоразу помічав цю мушку, але моя блудна пам'ять водила нею потім по Альбертининому личку і вміщала її то тут, то там.

Бальбецька церква, що не справдила моїх надій, все ж не розбила моїх мрій про подорож до Кемперле, до Понтавене та до Венеції, і так само, попри розчарування, що спіткало мене, тільки-но я виявив, що панна Сімоне мало чим різниться від інших дівчат, я втішив себе, що принаймні — хай сама Альбертина й омилила мої сподівання, — завдяки їй я можу заприязнитися з її подругами з ватаги.

Одначе спершу я думав, що з цим мені не поведеться. До її від'їзду залишалося ще багато часу, до мого теж, і тому я вважав за краще не муляти їй очей, а чекати нагоди. Але в мене виникли великі побоювання, що навіть при щоденних зустрічах вона тільки здалеку відповідатиме уклоном на мій уклін, і тоді ця нагода, хоча б вона і траплялася мені щодня, не дасть мені нічогісінько.

Незабаром дощистого і прохолодного ранку мене зупинила на надбережжі дівчина в точку і з муфтою, така несхожа на ту, яку я бачив у Ельстіра, що, здавалося, просто неможливо визнати її за одну й ту саму особу; все-таки це мені вдалося, але першої миті я розгубився, і ця моя розгубленість, мабуть, не пройшла повз Альбертинину увагу. Мені згадалися її «добрі манери», якими вона так вразила мене в Ельстіра, і тому зараз мене особливо здивували брутальний її тон і поведенція ватаги. Та й скроня уже не була центром уваги і не Гарантувала того, що це Альбертина, — чи то тим, що я дивився на неї з другого боку, чи то тим, що її прикривав точок, чи то тим, що вона не завжди пашіла. «Оце поліття! — озвалася вона. — Вічне бальбецьке літо — все це пусті балачки. Ви тут нічим не захоплюєтеся? Вас не видно ні на Гольфі, ні на балу в казино, і верхи ви не їздите. Прийшла нудьга в гості! Вам не здається, що можна очманіти, пропадаючи цілі дні на пляжі? Я бачу, ви любите грітися на сонечку. Гулящого часу у вас подостатком. У нас із вами різні вподобання, я спортсменка! Ви на сонських перегонах не були? Ми їздили туди на трамі. Вас би поїздка на такій чортопхайці не потішила б, це як стань! Ми тряслися дві години! За цей час я своєю самокаткою тричі туди й назад мотонула б». Коли Робер називав місцевий потяг «паротягом», бо з нього пара аж бухала, то мене захоплювала природність, з якою він вимовляв це слово, зате від легкості, з якою Альбертина вимовляла «трам» і «чортопхайка», я ніяковів. Вона була мастачка щодо таких найменувань, і я боявся, як би вона не помітила, що я тут слабак, і не почала мене зневажати. А я ще й гадки не мав, яке багатство синонімів посідає ця ватага для найменування залізниці. Коли Альбертина з кимось розмовляла, то голова у неї залишалася нерухомою, зате ніздрі трепетали, а губи вона ледь випинала. Ось чому вона говорила повільно і в ніс, і вимова ця, може, почасти дісталася їй у спадок від предків-провінціалів, почасти пояснювалася дитинною грою під англійську флегму, почасти уроками навчительки-чужоземки і, нарешті, конґестивною гіпертрофією слизистої оболонки носа. Ця особливість у вимові, яка, проте, зникала, коли Альбертина сходилася з людиною і до неї поверталася її дитяча невимушеність, могла відштовхнути від неї. Але вона була своєрідна і цим чарувала мене. Якщо я кілька днів поспіль не бачився з нею, я, хвилюючись, повторював про себе: «Вас зовсім не видно на Гольфі», — з тим самим носовим прононсом, з яким вона тоді проказала ці слова, випроставшись на весь зріст і не рухаючи головою. І тоді я думав, що немає на світі нікого звабливішого за неї.

Того ранку ми утворювали з нею одну з тих парочок, що сходилися і пристоювали тут і там на пляжі, одну з тих парочок, яким потрібні ці побачення, аби лише перекинутися двома словами і які потім розходяться врізнобіч і гуляють собі далі. Я скористався з цієї зупинки, щоб подивитися і переконатись остаточно, де ж у неї мушка. І ось, подібно до фрази з Вентейлевої сонати, яка