Читати книгу - "Зоряні крила"

— Завтра вночі чекайте, — сказав Полоз, заходячи до літака.

— Щасливо! — помахав рукою Ковпак.

— Щасливо! — вигукнули на прощання партизани.

Літак злетів угору, розтанули в темряві кольорові вогники на його крилах, а партизани все ще стояли на аеродромі, проводжаючи поглядом свою подругу.

— Пішли, хлопці! — скомандував Ковпак. — Нічого тут довго переживати, воювати треба…

А під літаком пропливали степи й ліси, і через деякий час затемнена Москва вже була під його крилами.

— Ох, який я зараз щасливий, — тихо сказав Полоз, допомагаючи дружині вийти з літака. — І як страшенно тебе люблю…

Віра Михайлівна нічого не відповіла, тільки глянула на Михайла Полоза, і погляд цей сказав більше, ніж могли б передати десятки слів.

Просто від Сталінграда Сергій Король рушив зі своїми танками на Курську дугу. Там, після страшного по напруженню і тривалості бою, йому вдалося прорватися крізь німецьку оборону і вийти німцям у тил. На інших ділянках фронту теж прорвалися вже танкісти, і вся оборона німців попливла. Тепер було цілком ясно, що німці, вимотані власним наступом, який розбився об вогонь радянської артилерії, будуть відступати далеко — може, до Дніпра, а може, і далі.

В цих боях Сергій Король став підполковником і одержав від командування полк. Майор Орленко по-старому був у тому полку його помічником по технічній частині. Міцна дружба в боях ще більше усталилася, з одного погляду навчилися друзі розуміти один одного. Вони обидва змужніли, постарішали. Рання сивина вже стала появлятися у волоссі. Війна не проходила безслідно.

І в ці осінні місяці 1943 року полк Сергія Короля вів v безперервний наступ, прориваючись все далі і далі на захід, до Дніпра, до Києва. Це був важкий наступ, коли танки часто відривалися на багато десятків кілометрів від піхоти. Тільки тепер уже ніхто не боявся опинитися в оточенні. Вся лавина радянських військ котилася на захід, і годі вже німцям її спинити.

Танки Короля вийшли до Дніпра не першими. На правому березі вже окопалася на плацдармах піхота. Вночі сапери наводили понтонні мости й переправляли танки на той берег. Ішла велика підготовка до вирішального наступу на Київ.

Коли всі танки було переправлено і добре замасковано недалеко від Вишгорода, Король одержав невеличку передишку. Всі ці дні — це вже починався листопад — він провів у гарячковій напруженій роботі, бо війна для танкіста — це, в основному, не гаряча сутичка в бою, яка триває хвилини, а саме повсякденна напружена робота біля машини.

І зараз, коли трапився невеличкий перепочинок, він скористався з нього дуже радо. Тепер він годинами міг сидіти на своєму спостережному пункті, дивлячись на Київ. Здавалося, ніби Сергій Король вивчає можливі шляхи наступу, і в цьому була якась доля істини. Але найбільше Король просто дивився на місто, на високі стовпи диму від пожеж і уявляв собі — де і що це може горіти.

Орленко часто приходив до Короля на спостережний пункт. У ті дні чекання вони часто говорили про Київ, згадували роки, проведені в цьому місті, театри, святкові демонстрації — одним словом, все життя. Тільки про Яринку ніколи не було сказано між ними жодного слова. Роки минули вже з того нещасливого дня, а рана все ще була свіжою, все ще було боляче до неї доторкнутися.

Інколи в гостях у друзів з'являвся Росовський. Він по-старому літав на У-2, зв'язковому літаку штабу армії. В полк Короля він завертав, коли тільки траплялася нагода, і робив це дуже охоче.

Коли Король заводив розмову про інститут стратосфери, про своїх знайомих, Росовський завжди трохи бентежився, починав відповідати нехотя, і Король це дуже скоро помітив. Тоді він уже нарочито став зводити розмову про інститут і скоро побачив, що Росовський кожного разу червоніє, коли при ньому називали ім'я Марини.

Король встановив це цілком точно і після того перестав зважати на збентеження Росовського. Для нього все стало ясно.

А Росовський і сам не міг зрозуміти, як це трапилося, що Марина стала посідати таке велике місце в його житті. З того самого дня, коли він сам залишився в оточенні, відправивши її на літаку, він зрозумів, що на цій зустрічі знайомство їх не закінчиться. Обережно, намагаючись не привертати нічиєї уваги, узнав він адресу інституту стратосфери і написав Марині листа, навіть не сподіваючись одержати відповідь. Але відповідь прийшла дуже скоро, і була вона дуже привітною і радісною. У Росовського аж голова обертом пішла від хвилювання.

З того часу почалося їхнє листування. Всі товариші дуже добре навчилися розрізняти дні, коли Росовський одержував листа. В такі дні він ставав дуже мовчазним, тільки обличчя його світилося дивним внутрішнім світлом. Льотчики з ескадрильї зв'язку, де служив Росовський, навіть говорили, жартуючи, що в такі дні навколо голови їхнього друга, ніби у святого, з'являється сяйво, але Росовський нітрохи не ображався на такі жарти.

І раптом на початку листопада, перед самими Жовтневими свитами, Росопсвкої о викликали до штабу армії. Командир полку наказав летіти до начальника штабу, там на Росовського вже чекають. У цьому виклику не було нічого незвичайного — по кілька разів на день доводилося кожному льотчикові літати в штаб. Але цілком несподівано командир спитав:

— Ви одружені, товаришу Росовський?

Обличчя льотчика залилося густою краскою.

— Ні.

Командир глянув на нього здивовано. Росовський мить постояв, чекаючи запитань і не розуміючи, в чому справа, але командир відпустив його, нічого більше не запитавши.

Росовський прилетів, як звичайно, до відповідального чергового по штабу.

— Вас тут уже давно запитували, — привітав його знайомий майор, — тут одна товаришка прибула до кас,