Читати книгу - "Мобі Дік, Герман Мелвілл"

Я був би радий закінчити цей розділ щойно висловленими закликами, але не можу, бо дуже хочу спростувати один закид, який часто висувають проти китобоїв; те, що сказано тут про обох китів французького китолова, може в думці декотрих уже упереджених людей непрямо підтвердити той закид. Десь у цій книжці вже відкидалась огидна плітка, ніби професія китобоя наскрізь неохайна й брудна. Але треба спростувати ще одне. Кажуть, ніби всі кити погано тхнуть. Звідки ж узялося це ганебне тавро?

Я гадаю, що виникло воно тоді, коли з Гренландії до Лондона два сторіччя тому прибуло перше китобійне судно. Бо північні китобої тоді, як і тепер, не витоплювали лою з китового сала в морі, як це завжди робили й роблять на китобійних суднах у Південних морях. Ні, вони ріжуть свіже сало на маленькі шматочки й крізь шпунтову дірку набивають його в великі барила, а тоді везуть його в такому вигляді додому, бо в тих льодовитих морях китобійний сезон дуже короткий, а шторми часті й сильні, тож інакше робити й не можна. А внаслідок цього, коли вони прибувають до гренландських доків, відкривають трюми й починають розвантажуватись, під час розкопування тих китових кладовищ там стоїть запах, більш-менш подібний до того, що знявся, коли розкопували старий лондонський цвинтар, щоб закласти там підвалини пологового шпиталю.

Я гадаю крім того, що це паскудне звинувачення проти китобоїв навіяне почасти й існуванням у давнину на гренландському узбережжі голландського селища, яке називалося Шмеренбург чи Смееренберг - цієї останньої назви вживає високовчений Тумман фон Сльотта у своїй знаменитій праці про запахи - вичерпному довіднику з цього предмета. Як підказує сама назва (Smeer - жир, berg - громадити), це селище збудували для того, щоб голландський китобійний флот мав де витоплювати лій, а не віз сало заради цього аж додому до Голландії. То було згромадження печей, казанів та складів лою; і коли та фабрика працювала на повну потужність, запах там, звісно, стояв не найприємніший. Але корабля, що промишляє кашалотів у Південних морях, це зовсім не стосується: протягом усього плавання, яке може тривати й чотири роки, для того, щоб набити трюм доверху барилами з лоєм, там витрачають на саме витоплювання не більше п’ятдесяти днів. А залитий у барило й зашпунтований лій майже не має запаху. Насправді для китів, чи то живих, чи то мертвих, коли з ними поводитися пристойно, зовсім не характерний поганий запах, і впізнати нюхом китобоя, як твердили в середні віки про євреїв, неможливо. Та й як би кит міг не пахнути приємно, коли він здебільшого тішиться чудовим здоров’ям, багато рухається, завжди перебуває надворі - хоча, ніде правди діти, й не весь час на свіжому повітрі. Я кажу, що помах китового хвоста над хвилями розпускає такі пахощі, немов то якась напахчена мускусом дама прошелестіла шовками в теплій вітальні.

З чим же мені порівняти пахощі кашалота, як узяти до уваги його величину? Хіба з пишнотою того знаменитого слона, якого, оздобивши йому ікла самоцвітами й напахавши його миррою, вивели за браму якогось індійського міста, щоб ушанувати Александра Великого.

93
ВІДРИНУТИЙ

Усього через кілька днів після зустрічі з французьким кораблем із найменш визначним членом екіпажу «Пеквода» сталась якнайвизначніша подія, до того ж якнайприкріша. Та подія поставила перед очі досі такій буйно веселій і відчайдушній команді живий невідступний прообраз тієї нещасливої долі, яка, може, судилася і їй.

Треба сказати, що на китобійному судні не всі належать до складу вельботних команд. Кілька душ - так звані палубні - лишаються весь час на кораблі й виконують там усю потрібну роботу, поки човни переслідують кита. Загалом кажучи, ці палубні - такі самі вправні й дужі моряки, як і ті, що сидять у вельботах. Та коли серед команди є хтось недолугий, кволий, недотепний чи боязкий, то він неодмінно буде палубним. Саме так сталося на «Пекводі» з маленьким негром-юнгою, на прізвисько Піп-пін, чи скорочено Піп. Ви вже чули про нього: згадайте його бубон у ту драматичну ніч, таку зловісно-веселу.

Зовнішньо Піп становив дуже гарну пару з Пундиком: як вороний і білий поні, однакові на зріст, однакової будови, дібрані якимсь оригіналом у один запряг. Правда, невдаха Пундик був нудний і душевно тупуватий, зате Піп, хоч і надміру вразливий, углибині був дуже життєрадісний і жвавий отією симпатичною, добродушною жвавістю, такою характерною для людей його раси. Адже ніяка інша раса не вміє святкувати будь-які свята з такою легкою, буйною, невимушеною радістю. Для чорношкірих календар мав би показувати триста шістдесят п’ять Четвертих липня й стільки ж новорічних днів на рік. І не усміхайтесь так, коли я скажу вам, що це чорношкіре хлоп’я було яскравою постаттю: чорний колір теж має свою яскравість. Згадайте хоч би дзеркально-лиснючий ебен, панелями з якого обшивають покої королів. Але Піп любив життя і все, що є в житті мирного й безпечного, а тому це сповнене страхіть ремесло, в яке він хтозна-чого й нащо вліз, наче в пастку, жорстоко потьмарило його яскравість - хоча, як ми незабаром побачимо, вона потьмяніла не назавжди, а під кінець мала ще освітитися зловісними вогнями безумства і спалахнути в наших очах іще в десять разів ясніше за той природжений блиск, із яким він колись у рідній своїй Толлендській окрузі штату Коннектікут звеселяв не одну гулянку з музиками в співучий вечір, на зеленому моріжку, і хвацьким «гей-гоп!» обертав круглу чашу неба в обвішаний дзвіночками-зорями бубон. Так само, хоча в ясному світлі дня діамант чистої води на білій з голубими жилками шиї променітиме здоровим блиском, та досвідчений ювелір, коли захоче показати вам той діамант у найефектнішому світлі, неодмінно покладе його на темне тло і освітить не сонячним промінням, а якимсь штучним газовим полум’ям. Аж тоді самоцвіт сяйне отим сліпучим сатанинсько-пишним вогнем; аж тоді цей діамант, колись божественний символ кришталевих небесних сфер, заіскриться зловісно, наче викрадений з корони самого владаря пекла. Та вернімось до нашої історії.

Сталося так, що під час добування амбри кормовий весляр Стабового вельбота тяжко ушкодив руку і якийсь час не міг веслувати. На його місце тимчасово посадили Піпа.

Першого разу, попливши зі Стабом у погоню за китом, Піп, видимо, дуже нервувався,