Читати книгу - "Веселка тяжіння, Томас Пінчон"

У ті дні найбільше коштів та уваги перепадало групі силової установки, складно було навіть просто взяти щось із землі й не спричинити вибуху. Ставалися дрібні аварії — прогорав алюмінієвий кожух двигуна, деякі моделі форсунок викликали резонансне загоряння, і палаючий двигун рвало на шматки, а потім, 34-го, сталася вже велика аварія. Доктор Вамке надумав змішати перекис зі спиртом до впорскування в камеру двигуна і подивитися, що з того вийде. Полум’я запалювання загугоніло трубопроводом назад у бак, вибухом знищило випробувальний стенд, загинув доктор Вамке, а з ним іще двоє. Перша кров, перші жертви.

Курт Мондауґен сприйняв це як знак, він був із тих німецьких містиків, що виросли, читаючи твори Гессе, Стефана Ґеорґа та Ріхарда Вільґельма і були готові прийняти Гітлера на ґрунті Деміанової метафізики[416]. Видавалося, що пальне й окислювач він розглядав як пару протилежностей за принципом «чоловік і жінка», з’єднаних у містичному яйці камери згоряння: творення і руйнування, вогонь і вода, хімічний плюс і хімічний мінус…

— Валентність, — заперечував Пьоклер, — це стан зовнішніх оболонок, і не більше.

— А ти подумай, — сказав Мондауґен.

Був іще Фарінґер, аеродинамік, що ходив у Пенемюнде до соснового бору із дзенським луком і скаткою пресованої соломи для занять дихальною гімнастикою, натягування і спускання тятиви, і так раз за разом. У час, коли його колеги божеволіли від того, що називали «Folgsamkeitfaktor»[417], це заняття здавалося досить недоречним. Проблема полягала в тому, щоб змусити повздовжню вісь Ракети в усіх точках дотримуватися курсу по дотичній до її траєкторії, і Ракета для Фарінґера була товстою японською стрілою. Поставала необхідність стати — в якомусь сенсі — одним цілим з Ракетою, її траєкторією та мішенню, «не силувати її, але здатися їй, вийти з ролі стрільця. Неподільний акт. Ви — і агресор, і жертва, і ракета, і параболічний маршрут польоту, а також…» Пьоклер так і не зрозумів, про що говорив той чоловік, а Мондауґен зрозумів геть усе. Мондауґен був тут бодгісатвою, приїхав із заслання у Калагарі, і хай би яке світло там його просвітлювало, він повернувся до світу людей і націй, щоб грати роль, яку сам собі обрав, хоча ніколи й не пояснював причини. На Südwest він уже не вів щоденників, не писав листів додому. У 1922-му там сталося повстання бондельсвартів, були й інші заворушення по всій країні. Його радіоексперименти припинилися, разом з кількома десятками інших білих він заховався на віллі місцевого землевласника на прізвище Фоппл — те місце було справжньою твердинею, оточеною з усіх боків глибокими ярами. По кількох місяцях облоги та п’яної гульні Мондауґен, «сповнений глибокої відрази до всього європейського», наодинці подався у буш, і все скінчилося життям серед оватжимба, племені трубкозуба, що вважається найбіднішим серед гереро. Прийняли його без жодних запитань. Він вважав себе там, та і тут, якимось радіопередавачем, вірив: хай би що він передавав, воно їм принаймні не загрожує. У його електромістицизмі тріод відігравав таку ж засадничу роль, як і хрест у християнстві. Уявімо собі, що его, «я», яке страждає від власної, прив’язаної до часу історії, — це сітка, а внутрішнє «Я», глибше та правдивіше, — це струм між катодом і анодом. Постійний чистий потік. На сітці сигнали — чуттєві дані, відчуття, спогади, що переміщуються і модулюють струм. Ми живемо життями, що є формами хвилі, із часом вони постійно змінюються то на плюс, то на мінус, і тільки у миті великого спокою стає можливим знайти чистий, без дрібки інформації, стан нульового сигналу.

— В ім’я катода, анода і святої сітки? — запитав Пьоклер.

— Так, дуже добре, — всміхнувся Мондауґен.

Серед усіх них, мабуть, найближчим до нуля був африканець Енціан, протеже майора Вайссмана. У Versuchsanstalt[418] його поза очі називали «Чудовиськом Вайссмана», либонь, не стільки через расизм, скільки з огляду на те, як вони виглядали поруч: Енціан на фут нависає над Вайссманом, що вже починає лисіти і здається дуже вченим, Вайссман же, своєю чергою, поглядає вгору на африканця крізь лінзи окулярів завтовшки з денце пляшки, час від часу підбігає, щоб не відстати, коли обоє простують хідником чи лабораторіями та кабінетами, бо Енціан вивищується у будь-якому приміщенні та краєвиді початку Ракетних днів… Перший виразний Пьоклерів спогад про нього: у випробувальному залі у Куммерсдорфі, в оточенні електричних кольорів — зелені пляшки азоту, товсте сплетіння червоних, жовтих і блакитних труб, Енціанове мідне обличчя, а на ньому той самий спокій, що час від часу осяває Мондауґенове лице, Енціан в одному із дзеркал роздивляється відображення ракетного двигуна за запобіжною перегородкою: у застояному повітрі цеху, сповненого останніх корчів хвилювання перед запуском, бажання закурити, недоречних молитов, Енціан перебував у мирі…

Пьоклер переїхав до Пенемюнде 1937 року з дев’ятьма десятками інших. Вони зазіхнули на Тяжіння, тому необхідно було підготувати береговий плацдарм для вторгнення. Ніколи за все своє життя, навіть бувши чорноробом у Берліні, Пьоклер так не гарував. Протягом весни та літа авангард пристосовував під випробувальну станцію невеличкий острівець на Ґрайфсвальдер-Ої: перемощували дорогу, тягли кабелі й телефонну лінію, зводили житлові приміщення, туалети й склади, копали бункери, місили бетон, без кінця-краю розвантажували ящики з інструментами, мішки з цементом, бочки з пальним. Вантажі перевозили на старезному поромі. Пьоклер пам’ятає вичовганий червоний плюш і подряпаний лак у тьмяних каютах, облуплені покриття, астматичний позіх парового гудка, сморід поту, сигаретного диму і дизельного пального, тремтіння м’язів рук і ніг, втомлені жарти, виснаження під кінець робочого дня, а також власні мозолі у позолоті призахідного сонця…

Того літа море було здебільшого блакитним і дуже спокійним, але восени погода змінилася. З півночі прийшли дощі, температура різко впала, у складські намети вривався вітер, велетенські хвилі гуркотіли цілими ночами — вода на п’ятдесят метрів від берега була білою. Бризки від кучерів великих бурунів пір’ям укрили сушу. Пьоклер мешкав у рибальській хатині й повертався з вечірніх прогулянок у тонкій соляній масці. Лотова дружина. На яке лихо посмів він озирнутися? Втім, уже знав, на яке.

Та пора року нагадала йому дитинство і пораненого пса. Самотиною гуляючи посеред мокречі, він зажурено думав про Лені, вигадував сценарії їхньої зустрічі