Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Мене відпустили, я забрав дівчину, відвіз її до лікарні, потім уже поїхав на вокзал. Подумав, що такий погляд від Піменова, нехай і п’яного, — майже вирок для мене. Треба було нам розійтися. Але відчував я, що він так просто мене не відпустить.

Коли приїхав до Миколаєва, на мене вже чекала телеграма від Піменова, в якій він просив вибачення і дякував за моє втручання, а також сповіщав, що з дівчиною все добре, її лікування оплатили наперед, сама вона отримає кругленьку суму на оздоровлення. Здається, Піменов протверезів і зрозумів, що мати мене за ворога невигідно. Я не повірив жодному його слову. Намірився піти від Піменова, але не вирішив, як це зробити. Поїхав до готелю, де вже було заброньовано найкращий номер для купця. Сам оселився у невеличкому неподалік. Вийшов до холу обдивитися і одразу побачив двох хлопців, що сиділи з газетами у кутку. Наче читали, а насправді дивилися, хто зайшов, а хто вийшов. Хлопці були в дорогих костюмах, курили сигари. З того, як до їхнього столика підходили офіціанти, видно було, що люди поважні. І при зброї, яка випиралася з-під піджаків. А ще он поруч на вішалці довгі чорні плащі і крислаті капелюхи. Щось мені це нагадувало. Я поцікавився у офіціанта, як давно ці товариші сидять.

— Та ще з ранку! — Офіціант їх помітно боявся.

— А хто такі? — спитав я, подавши рубль.

— З Одеси, жиди.

— Що у Миколаєві роблять?

— Та чекають когось. Вони озброєні, — прошепотів офіціант схвильовано, та я й сам бачив, що пістолети в них з-під піджаків випиралися.

Згадав я, що коли був останнього разу в Одесі, то бачив таких ось модників, у костюмах та при капелюхах. Аж ось на тобі, знову зустрілися. Обережно дивився я на них, коли помітив, що за ними стежать. Один обшарпаний хлопець, якого ледь із готелю не вигнали. Потім обшарпаний вибіг на вулицю, а хвилин за десять поліція приїхала. Десятків зо два, разом з урядником. Той пройшов усередину і заарештував цих двох. Поводився урядник нахабно, штовхався, кричав. Якась гра тут відбувалася, а що за гра, невідомо.

Ті жиди повернулися до готелю тільки під вечір і вже без пістолетів під дорогими піджаками. Виглядали не так самовпевнено. Дочекалися, коли прибув Піменов. Он зайшов один абрек, озирнувся, потім іще один, а далі Піменов і два абреки. Загін цілий. Двоє у капелюхах підійшли. Абреки напружилися, поклали руку на зброю, жиди показали свої руки, що без зброї, потім передали Піменову конверт. Пішли. Піменов пройшов до свого номера, я туди пізніше підійшов, коли перевірив весь готель.

— Все спокійно, — доповів йому. Сподівався, що Піменов зараз почне говорити про те, що більше я йому не потрібний. Але ні, вибачився за свою поведінку, передав мені лист від тої акторки з подякою.

— Найкращі лікарі допомагають їй, за тиждень вона виїде на Кавказ, щоб там продовжити курс оздоровлення. Вона вдячна вам за втручання, Іване Карповичу, і я теж. — Піменов умів робити дурниці, але вмів і залагоджувати їх.

— Добре, що з нею все добре, — кивнув я.

— А ви не любите, коли жінок ображають? — поцікавився купець.

— Не люблю.

— Щось особисте?

— Просто не люблю. Що то за люди, які до вас підходили?

— Та ті ж жиди. Назвали місце, де зустрінемося. Ось, навіть мапу приклали.

— Коли зустріч?

— Завтра о першій. Встигнете подивитися?

— Встигну.

Я хотів піти, але він зупинив мене.

— Іване Карповичу, це були нерви. Після того викрадення мені весь час сниться, що мене вбивають, я прокидаюся у холодному поту, це дуже дошкуляє мені, от і витіваю бозна-що. А ще п’яний був. Мені дуже прикро, що так сталося.

— Головне, що з дівчиною все добре, — кивнув я і змінив тему: — Мені потрібні гроші.

— Для чого?

— Купити коня і гвинтівку.

Піменов здивовано подивився на мене.

— Я ж хочу поїхати у степ, подивитися місце зустрічі. Не пішки ж туди бігти.

— А ви серйозно готуєтесь.

— У мене склалося враження, що до тих жидів треба ставитися серйозно.

— Можливо, можливо.

Він видав гроші. Гвинтівку я купив ще вдень, новенький манліхер, із якого я вже стріляв, а також півсотні набоїв. Коня знайшов поночі, трохи поспав і ще по темному виїхав у степ. Місце зустрічі було біля руїн якогось сараю в улоговині, якою проходив путівець. Жиди мали приїхати з півдня, Піменов — із півночі. Я вибрав місце так, щоб дивитися в спину гостям. Завжди краще, коли ти бачиш спину ворога, а він тебе ні. Місце було вигідне, але якби ті жиди вирішили перевірити околиці, то побачили б мене. Я сховав коня у балці поруч, а сам засів у кущах, вигнавши звідти змію. Дрімав, час від часу роззирався у бінокль. Десь об одинадцятій приїхали гості. П’ятеро жидів, у плащах та крислатих капелюхах пройшли степом навколо місця зустрічі і все обдивилися. Мене не помітили. Пішли собі. Я ще почекав, а потім обережно виповз на пагорб. На місці нікого ще не було. Згодом почув гуркіт двигунів. Два авто з півдня. Вони заїхали в улоговину і одразу розвернулися, наче збиралися швидко тікати. З машини вийшло шестеро, у своїх довгих плащах та крислатих капелюхах. Наче форма у них така, іншого не носять. Чекали. Піменов чогось не їхав. Жиди вже і палили цигарки, і сиділи в авто, коли попереду з’явився вершник. Я впізнав Адама. Він наганяв коня, але не виглядав переляканим. Під’їхав до жидів, щось їм сказав, вони кивнули, а він поїхав назад. Ще за годину приїхав Піменов. На двох екіпажах. Був злий. Мабуть, авто, найкраще авто, яке він винаймав у кожному місті, зламалося десь по дорозі.

Жиди презирливо дивилися на нього, і Піменов дратувався ще більше. Вони стояли навпроти один одного, жиди і Піменов з абреками. Розмова не виходила. Головний із жидів щось казав Піменову, той крутив головою. Коли говорив купець, крутив головою жид. Махали руками, кричали, аж мені чутно було, хоч не розбереш, що саме, а потім схопилися за зброю. Вихопили пістолети та револьвери, наставили один на одного. Можна було вистрелити, і почалася б стрілянина. Вони перебили б один одного, а я міг би підчистити все і поїхати. Чим не