Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на Великій війні"

Тим часом жид заговорив, махнув своїм, ті опустили зброю. Піменов наказав те саме абрекам. Далі розмовляли, але без результату. А потім головний жид почухав потилицю, і в одній з машин несподівано відчинилися задні двері, з яких стирчав кулемет. Англійський льюїс, який легко було впізнати по товстому дулу. Стрілець сидів у машині за сталевими листами. Жиди добре підготувалися. Мені приємно було дивитися в бінокль на розгублене обличчя Піменова. Його абреки тримали руки на револьверах і, можливо, готові були вмерти. Але Піменов хотів жити. Щось казав, а сам озирався навколо, мабуть, шукав, де ж я. Жид щось казав йому, посміхався, почувався господарем ситуації. Піменов кусав губи, дуже нервував. Я почекав ще трохи, потім прицілився. Стрілець у машині був захищений сталлю спереду, а ось із тилу — ні. Постріл. Натиснути на гачок він не встиг. І жиди, і абреки наставили зброю один на одного. Нерви були на межі. Піменов щось сказав, жид покрутив головою. Піменов узяв папаху одного з абреків, помахав нею. А, він хотів, щоб я довів свою присутність. Піменов кинув папаху, я мусив у неї поцілити, але подумав, що є ж кращий спосіб довести, що я є. Постріл — і капелюх головного жида покотився по землі. Він схопився за голову, затремтів. Ну, воно б кожен злякався. Наказав своїм опустити зброю. Правильно зробив, бо тепер у них не було шансів. Піменов говорив, жид кивав. Потім подав руку. Піменов її потиснув, щось сказав і посміхнувся. Мабуть, пообіцяв, що коли домовленість буде порушено, то наступного разу куля може пройти нижче. Жиди пострибали у авто і поїхали. Піменов почекав, потім махнув мені. Я забрав коня і спустився вниз. Піменов був украй задоволений.

— Браво, Іване Карповичу. Хоча ви б могли втрутитися і раніше, а не випробовувати мої нерви.

— Що вони хотіли? — спитав я.

— Моєї допомоги у розширенні ринків збуту.

— Ви домовилися?

— Так. Спочатку вони пропонували якісь крихти, але ваш постріл вразив їх, і ми домовилися, що їм залишатиметься третина прибутків. Іване Карповичу, можливо, це був найдорожчий постріл у вашому житті. Поїдемо, відсвяткуємо?

— Я б не розслаблявся. Вони можуть вдарити.

— У Миколаєві їх дуже не любить поліція. Вони намагалися зняти справника, бо мають зв’язки в губернії, але у справника теж виявилися зв’язки. Тому він на них дуже злий. І в Миколаєві ми можемо бути спокійні, бо вони туди не полізуть.

— Я буду спокійним, коли ми поїдемо звідси подалі.

— Вас теж вразили ці жиди?

— Трохи.

— Це ж треба, дебелі, одягаються он як, горді, і ведуть справи так, що в них із рук губернатори та генерали харчуються!

— Це люди пана Бенціона? — спитав я.

— Я на їхніх жидівських аферах не дуже знаюся, але чув, що в Одесі ще перед війною була війна. Одних посунули, прийшли інші. Цей, з яким я розмовляв, — Абрам Богопольський, він там зараз один із головних.

— А чим вони торгують?

— Всім, Іване Карповичу. Але здебільшого алкоголем.

— Хіба це не заборонено? Сухий же закон.

— Заборонено. І через ту заборону тінь від державної скелі значно виросла, і тут почали водитися по-справжньому золоті риби! Дурень той, хто не вловить. Ці жиди вміють робити справи, і їм стало тісно в Одесі. Тому вони звернулися до мене, бо знають про мої зв’язки у прифронтових губерніях. Хотіли, щоб я працював на них. Але тепер вони будуть працювати на мене. — Піменов зареготав. З його піднесеного настрою було видно, що мої постріли справді принесли йому багато грошей. — Іване Карповичу, гроші за коня і манліхер залиште собі. І буде вам премія.

— Я хотів би взяти відпустку. Трохи заморився.

— Ні, Іване Карповичу, ніяк. Тут же тільки велика риба пішла. А де велика риба, там і охочих ловити її багато. Як мене за сто тисяч ледь не вбили, то за мільйон вже точно вб’ють. Залишайтеся зі мною. І відпочивайте зі мною. Завтра поїдемо на пароплаві до Туапсе. Там і відпочинемо кілька днів, бо я теж заморився. А зараз — пити шампанське!

У Миколаєві я не пив, а вже коли сіли на пароплав, то дозволив собі. Ні, не шампань, його я не розумів, а кілька чарок хорошого коньяку. Вже коли Форос проминули, почався страшенний шторм. Цілий день нас кидало по морю, чесно кажучи, вже думав, що упокоюся на дні морському. Молився. Але випливли. У Туапсе Піменов улаштував святкування на тиждень. Найкращі люди імперії на ті свята приїздили. І генерали, і придворні, навіть міністри! Ніхто не гидував щедрістю Піменова, а він шампань хлистав, але про конверти не забував. Усі були задоволені і дякували щедрому господареві. Я теж дозволив собі розслабитися, тим більше, що крутилися навколо всілякі хористки, кожна з яких радо мені приділяла увагу, бо всі знали, що я ледь не радник Піменова, поважна людина. Дякувати Богові, через бороду та пофарбоване волосся мене ніхто не пізнавав, і прізвище моє залишилося без брудних плям.

Піменов моєму розговінню дуже зрадів.

— А то думав уже, чи хоч не содоміт ви, Іване Карповичу!

— Свят-свят-свят.

— Та я чув, як хористка кричала вночі.

— То вона розспівувалася.

— Ну добре, а то я содомітів не люблю.

— Як жидів? Не любите, але справи маєте? — пожартував я.

— Вимушений, Іване Карповичу. У Петербурзі, у високих колах, там кого не візьми, а вся ця шатія-братія. І вони ж один за одного стіною стоять. Доводиться терпіти. — Він усміхнувся. Останнім часом заспокоївся, не зривався, і з жінками в нього, здається, налагодилося, принаймні кричали вони в нього як різані. — Шампанського?

— Ні, я погуляю піду, роздивлюся.

— Та відпочивайте. Це дача наказного отамана Кубанського козачого війська, добре охороняється, то тут ми у безпеці.

— Воно-то так, але це Кавказ, а я Кавказу трохи скуштував, більше не хочу.

— Ну, у мене на той Кавказ свій Кавказ є, — посміхнувся Піменов. — Піду поплаваю.

Пішов, за ним абреки його, які завжди поруч були. Всілися на камінні пляжу, а Піменов пірнув у воду. Я походив дачею, переконався, що охороняють її добре. Три десятки козаків, три кулемети і навіть невеличка гарматка,