Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

Збройні конфлікти відбувалися як між етнічно однорідним населенням, так і між різноетнічними союзами племен. Добре простежується об’єднання у могутній союз праслов’янських племен — носіїв східнотшинецької та комарівської культур. Імовірно, такий союз був спрямований проти іраномовних носіїв зрубної культури, які просувалися на північ та захід. На правий берег Дніпра, зокрема, просочилися лише порівняно невеликі групи іраномовного населення. Воєнне протистояння було між праслов’янським населенням білогрудівської культури та фракійськими племенами, що насувалися на Наддніпрянщину із заходу. Щодо характеру відносин фіно-угорського населення, яке обіймало північно-східний кут України, з індоаріями — носіями катакомбної культури, то можна вважати красномовним факт із галузі історичної лінгвістики, датований II тис. до н. е. Фінське слово “огеа” у значенні “раб” походить від етноніма “арій” (“агуа”). Так само етнонім “слов’янин” (“slave”) у значенні “раб” використовувався у германців, а “хазар” (’’gazaerag”) у значенні “раб, кріпак” — у осетинів — іраномовного народу[396]. Таким чином, міжетнічні конфлікти призводили до воєнних сутичок. Як наслідок утворювався прошарок нерівноправних членів громад за рахунок полонених.

Союзи племен не були чимось сталим та тривким. Вони виникали та розпадалися залежно від конкретної ситуації. Багато що значили не лише чинники зовнішньої небезпеки, а й особисті взаємини вождів усередині союзноплеменної верхівки.

Племена, що населяли Україну в II тис. до н. е., не пішли урбаністичним шляхом розвитку, до якого тяжіли, наприклад, носії трипільської культури. Тут формувались досить стрункі економічні та політичні структури, типові для землеробсько-скотарських суспільств, що базувалися на екстенсивному веденні господарства. Незважаючи на відносно низький рівень розвитку, воно вже виробляло продукцію понад прожитковий мінімум. Оскільки основним виробником продукції вже виступала мала сім’я, то вона й намагалася закріпити за собою право власності на оселю, господарські споруди, землю та худобу. Поступове відособлення власності об’єктивно призводило до майнової, а згодом і соціальної нерівності. Адже розпорядитися майном, навіть розподіленим “по справедливості”, можна по-різному, зважаючи хоча б на природні здібності господаря та кількість дужих робочих рук.

Процес диференціації суспільства за доби бронзи відбувався у напрямку зростання кількісних показників, без кардинальних змін суспільного ладу. На археологічному матеріалі соціальну диференціацію простежувати складно. Мало інформації тут дають поселення та житла. Лише на деяких селищах доби пізньої бронзи (Анатоліївна, Чикалівка) помітні окремі будівлі більшого розміру та нестандартної архітектури. Напрошується висновок, що умови існування різних верств суспільства за доби бронзи навряд чимось істотно різнилися. Суттєве значення, очевидно, мали кількість та якість споживаної їжі, одягу, металевих знарядь праці, зброї, прикрас, престижних речей. Показником майнового розшарування є скарби, що складаються головним чином із металевих речей та брухту, окремі коштовні знахідки. Згадаємо Бородінський (Бессарабський), Лобойківський, Колонтаївський скарби, золоту чашу із Крижовліна. Зрозуміло, що такими речами не могли володіти усі. Власниками скарбів металевого брухту могли бути ремісники-металурги, але й вони у соціальному плані стояли вище від рядових представників громад. Матеріали могильників дають більше інформації щодо формування станових відмінностей у суспільстві. Багатство супроводжуючого інвентаря, ознаки складних ритуальних дій під час поховальної церемонії, монументальність усипальниці та надмогильної споруди можуть бути надійними свідченнями того, що тут похований не рядовий одноплемінник. З іншого боку, відсутність речей у могилі за умови, що наявність їх була нормою поховального обряду усіх етнічних груп II тис. до н. е. в Україні, вказує на низький соціальний ранг похованого. Поховальні комплекси, інвентар яких обмежувався однією річчю, а розміри могильної ями збігаються з розмірами тіла небіжчика, звичайно складають більшість і, мабуть, репрезентують групу рядових членів суспільства. У середовищі індоіранських племен вони складали близько 45 % населення[397]. Третю соціальну групу становили люди, що були поховані з кількома предметами у досить просторих гробницях. Вони утворювали прошарок заможних сімей. Горішній щабель суспільної ієрархії займала знать. Саме їй, імовірно, належали коштовна зброя, золотий посуд, худоба і влада.

Поховання осіб найвищого рангу містять багату інформацію, яка дає змогу уточнити функції окремих представників цього прошарку суспільства, адміністративні (старости різного рангу), духовні (жерці, шамани), військові (вожді). До знаті були наближені ремісники престижних професій: ливарники, ковалі, зброярі, виробники колісниць, ювеліри. Таким чином, знать виступала організуючою та рушійною силою тих суспільно-економічних процесів, що вели від варварства до цивілізації. Особливий статус представників знаті поширювався на членів їхніх сімей, також наділених певними привілеями.

Оскільки наявність індоаріїв на півдні Східної Європи засвідчена значним колом археологічних та лінгвістичних фактів, є сенс навести соціальну структуру ведійських аріїв на підставі писемних джерел. Суспільство аріїв було чітко структуроване на чотири варни. Варна означає “колір”, “якість”, “розряд” людей. За легендою, викладеною в одному з гімнів “Рігведи” (X, 90), першу людину, Пурушу, було принесено в жертву. І от із вуст Пуруші походять брахмани, із рук — кшатрії, із стегон — вайш’ї, а зі стоп — щудри. Варну брахманів — “тих, хто знає священне вчення”, складали жрецькі роди, а їхнім кольором виступав білий. До варни кшатріїв — “наділених могутністю” — належали княжі роди, військова знать, колір — червоний. Варна вільних общинників — вайш’їв — була найчисленнішою, колір — жовтий. До найнижчої варни — шудр — належали неповноправні члени суспільства. Їхнім кольором був чорний, що символізує темноту (“tamas”)[398]. Відповідний становий поділ існував, можливо, і у найдавніших іраномовних племен.

Серед поховань знаті індоєвропейської спільності в межах України переважають комплекси з ознаками осіб духовного рангу — жерців-брахманів. Їхнім становим символом, окрім білого кольору (наявність порошку крейди в могилі), виступає пишно оздоблена чаша. Окремий тип таких чаш складають дерев’яні посудини, куті металевими фігурними платівками. Вони трапляються у похованнях усієї вервечки степових культур цієї етнічної спільності й передані у спадок іраномовним кіммерійцям, скіфам, сарматам. Серед інших ознак поховань осіб духовного сану назвемо широке використання крейди, вохри та вогню у ритуалі, обряди кремації, моделювання обличчя по черепу, наявність менгіра, стели чи ідола біля могили, влаштування святилища.

Причини, з яких так виразно простежується саме духовна функція знаті, іще не з’ясовані. Це тим більш дивно, що на схід від України, у середовищі теж індоіранських племен яскраво проявилася військова функція знаті, її високий майновий стан[399]. І все ж дана функція знаті підкреслена у низці поховань індоіранської, праслов’янської та прабалтійської етнічних спільностей (Борисівна, Івання, Дніпропетровськ, Стрелиця). Ширше, особливо в індоіранському середовищі, коло поховань людей, наділених адміністративними функціями, що не завадило виконанню ними ж і військових функцій. Ознакою таких поховань є наявність клейноду, тобто атрибута влади. За історично-етнографічними свідченнями до розряду клейнодів можуть