Читати книгу - "Джонатан Стрейндж і м-р Норрелл, Сюзанна Кларк"

— Про що ж він пише, сер? — запитав Стівен. — Якої ви думки про зміст його книжки?

— Це дуже незвична річ! Він описує всі найважливіші випадки, коли мій рід з’являвся в цій країні. Пише про те, як ми втручалися в британські справи задля більшої слави мешканців острова. Мовляв, бажає він лише того, щоб маги нинішньої Доби негайно викликали нас і попросили про допомогу. Ти можеш щось розібрати в цьому, Стівене? Бо я — ні. Коли я хотів запросити короля Англії до своєї оселі й виявити до нього всі можливі знаки уваги, цей самий маг перешкодив мені. Він тоді наче зумисне хотів завдати мені кривди!

— Сер, — спокійно промовив Стівен, — а може, він просто не зрозумів, хто ви або що ви?

— Ет, хіба ж кому відомо, що ці англійці взагалі розуміють? Це з їхнім-то чудернацьким розумом! Хіба розбереш, про що вони взагалі думають?! Боюся, Стівене, ти будеш тієї ж думки, коли станеш їхнім королем!

— Слово честі, сер, у мене взагалі немає ані найменшого бажання королювати ніде.

— Ти почуватимешся геть інакше, коли сядеш на престол. Тебе просто засмучує найменший натяк на те, що ти втратиш Покинь-Надію і всіх своїх друзів там. Та можеш цим не перейматися! Я теж би вкрай засмутився, якби твоє вивищення означало нашу розлуку. Але немає ніякої потреби лишатися в Англії повсякчас тільки тому, що ти її монарх. Хіба в цій нудній країні висидиш довше тижня, якщо маєш смак? Тижня цілком досить!

— А як же мої обов’язки, сер? Наскільки я розумію, в королів чимало роботи, і навіть попри те, що я зовсім не бажаю ставати королем, я би не хотів…

— Мій любий Стівене! — замилувано вигукнув джентльмен. — Для цього ж існують сенешалі! Вони будуть виконувати всю нудну роботу з урядування, поки ти гостюватимеш у Покинь-Надії та віддаватимешся нашим звичним розвагам. Повертатимешся тільки, щоб зібрати податки, данину з підкорених народів та покласти їх у банк. Розважливим було би також затриматися, поки пишуть твій портрет, щоби підданці могли обожнювати тебе ще більше. Інколи можна змилостивитись і виявити ласку найпрекраснішим дамам королівства, щоб вони могли вистояти чергу поцілувати твою руку та закохатися в тебе. Відбувши таким чином усі свої офіційні обов’язки, ти зможеш вернутися до леді Поул і до мене з чистим сумлінням!

Джентльмен раптом замовк і — що було для нього незвичним — замислився.

— Хоча, мушу зізнатися, — нарешті промовив він, — я вже не в такому захваті від леді Поул, як раніше. Зараз мені значно більше подобається інша дама. Вона не така прекрасна, але весела вдача й приємність бесіди це надолужують. І в цієї дами є велика перевага над леді Поул. Як нам із тобою, Стівене, добре відомо, скільки би леді Поул не вчащала до моєї обителі, вона завжди мусить вертатись назад відповідно до угоди з магом. А от із цією дамою в таких дурних домовленостях не буде потреби. Варто мені заволодіти нею, і вона назавжди лишиться поруч зі мною!

Стівен зітхнув. Думка про ще одну сердешну даму, яку буде ув’язнено в Покинь-Надїї до скону віків і ще на один день, занурила його в меланхолію. Та нерозумно було вважати, наче він може хоч якось цьому зарадити, — до того ж нові обставини здатні були полегшити стан леді Поул.

— У такім разі, сер, — з повагою промовив він, — можна відпустити її милість і розчаклувати її? Я знаю, що її чоловік та друзі радо вітатимуть її повернення.

— О! Леді Поул назавжди лишиться однією з найпрекрасніших учасниць усіх наших розваг. Вона вродлива, в її товаристві добре, ну, і не певен, чи ладен хоч хтось у цілій Англії дорівнятися до неї в красі. Навіть у фейрі знайдеться лише жменька її суперниць. Ні, піти назустріч твоїй пропозиції аж ніяк не можливо. Та вернімося до предмету нашої розмови. Нам із тобою потрібно вирішити, в який спосіб забрати цю іншу даму з її дому й доправити в Покинь-Надію. Знаю, Стівене, твоє завзяття тільки збільшиться, коли ти дізнаєшся, що вилучення цієї дами з Англії становить важливу передумову для твого успішного сходження на престол. Якого ж страхітливого удару ми завдамо нашим недругам! Я їх втопчу в безодню відчаю! Я посію між ними чвари й ворожнечу. О, так! Для нас усе якнайліпше, для них — якнайгірше! Ми просто зрадимо наші високі цілі, якщо хоч на йоту дамо з ними слабину!

Стівен нічого не міг розібрати. Невже джентльменові йдеться про котрусь із принцес у Віндзорському замку? Всі добре знають: король збожеволів, коли померла його наймолодша і найулюбленіша донька. Може, джентльмен із будяковим волоссям вважав, що втрата ще однієї дитини остаточно доб’є монарха чи підштовхне до безуму іншого члена королівської родини?

— Слухай же, мій любий Стівене! — правив далі джентльмен. — Перед нами стоїть питання: як забрати даму так, щоб ніхто не помітив? Особливо маги! — Він трохи подумав: — Ідея! Дістань мені моходуба!

— Сер?

— Він має бути завтовшки з тебе і заввишки мені по ключицю.

— Я залюбки доставлю його вам, сер, як тільки дізнаюся, що воно таке.

— Стародавня деревина, що пролежала у торф’янику незліченні століття!

— У такому разі, сер, боюся, в Лондоні нам його не знайти. Тут немає торф’яників.

— Твоя правда. Твоя правда.

Джентльмен відкинувся на спинку крісла й роздивлявся стелю, міркуючи над хитромудрою проблемою.

— А інше дерево вам не підійде, сер? — запитав Стівен. — На Ґрейсчерч-стрит є один торговець лісом, який, смію сказати…

— Ні-ні, — відмахнувся джентльмен. — Усе треба робити…

Тієї ж миті Стівен пережив якнайдивніше відчуття: неначе його висмикнули з крісла й поставили на ноги. Водночас кудись зникла кав’ярня, а на її місці лишилися кромішня пітьма та холодна порожнеча. Нічого не було видно, і попри це Стівенові здалося, що він стоїть на широкому відкритому просторі. У вухах свистів вітер, і рясний дощ немовбито шмагав звідусіль.

— …належним чином, — продовжував джентльмен без найменших змін у голосі. — Ось тут можна роздобути цілком пристойний моходуб. Якщо мені, звісно, не зраджує пам’ять…

Тут його голос, який звучав десь поруч зі Стівеновим правим вухом, став кудись віддалятися.

— Стівене! — гукнув він. — Ти взяв торфоріз, заступ, рискаль?

— Що, сер? Кого, сер? Ні, я нічого не брав. Правду кажучи, я не зрозумів, що ми кудись відправляємося. — Стівен відчув, що по щиколотки стоїть у холодній воді. Він спробував