Читати книгу - "Астальдо"

— Пробач, — мовив він.

— Нічого, зладнаю… А ти не задумуйся над цим. Ну, орки і орки… Забудь — ми їх будемо бити хоч дурних, хоч розумних.

Фіндекано не задумуватись не міг, бо постійно складав якісь військові плани, однак питань вже не задавав. Він провів своїх останніх гостей — серед супроводу Майтімо був Тьєлпе, котрий не розлучався з вуєм — цілих два дні дороги і повернувся до Еріен.

Квіти кохання дали свій плід невдовзі — Еріен завагітніла. Навесні наступного року Фіндекано став щасливим батьком темноволосого сина. Дитина вдалася в рід Нолофінвіонів — сірооке хлоп’я, у якого з народження, здається, був пильний, заглиблений в себе погляд.

Хлоп’я Фіндекано назвав Ерейніон — нащадок володарів. Назвав синдарським ім’ям, бо його дитина мала жити в Ендоре, де мова Нолдор-вигнанців була не в пошані. Він зробив цим поступку не Еріен — поступився землі Ендоре, котра прийняла вигнанців Благословенного Краю. Однак він дав хлопчику і квенійське наймення — Фіндобар, яким називав його лише сам-один.

Якби Фіндекано спитали, коли він вповні відчув щастя, то він відповів би — нині. В ті солодкі мирні дні, коли він розбудовував в Дор-Ломіні гради і весі, і повертався з мандрів до Еріен, схиленої над колискою.

— Десь туди, в краї південні, - мугикала Еріен, котра перетворилася з войовничої nerwen на ніжну матусю, — відлітають журавлі

Вабить прозолоть імли

І ведуть моря зелені

Сонце нігди не заходить

Синій вітер. Кораблі…

Берег мирної землі.

Води, води, води, води…

Не тільки у Фіндекано з’явився паросток життя, народжений в Ендоре. Трохи раніше Артаресто сповістив усіх родичів про народження у нього донечки Фіндуілас, золотоволосої красуні, схожої з обличчя на матір-Синде. Артаніс прислала з Доріату звістку з родиною мандрівних Нандор про те, що вона таки дозволила Келеборну подарувати їй золотого шлюбного персня і теж чекає дитини… Еріен, дивлячись лагідним поглядом на синочка, який намагався чеберяти по підлозі неслухняними ніжками, мріяла вголос про синьооку дівчинку… Лучники Фіндекано теж пишалися нащадками — Ласселанте народила Синьагілу сина, і Еленіель ощасливила Алмареа світлооким синочком. Жони Мірімона та Елеммакіла ходили вагітні. Серед князевих найближчих пошесті одруження уник лише Ант Доронінг, та й то лише через надто юний вік.

Якось воїн-Синда, який відбував свою службу, чергуючи біля палантиру, прибіг до свого князя з звісткою, що його викликає «Гондолін[172]». Фіндекано одразу зрозумів, що з ним хочуть поговорити з загадкового Ондолінде брата Туракано. І не помилився — з палантиру на нього дивилася Арельде.

Розмова з сестрою була тяжкою… Арельде явно не подобалося життя в потаємному граді. Вона оповідала про те, якою красунею стала Ітарільде, про величну Королівську Вежу, зменшену копію Міндон Ельдаліе, про сяйливі водограї майданів, про те, що Туракано зробив навіть подоби Двох Дерев з золота та срібла, назвавши їх Глінгал та Белтіль, але очі її залишалися сумними.

— Але ж ти розумієш, сестричко, — мовив лагідно Фіндекано, — що подоба залишається подобою. Наш брат збудував маленький іграшковий Тіріон і пишається ним, забувши про чорну хмару з півночі…

— Він зломився, — вирікла сестра, — він хоче додому… Ендоре ніколи не стане для Туракано вітчизною, його дім — в Тіріоні-на-Туні, де він міг би в спокої дочекатися повернення Еленве з Мандосу.

— Шлях назад закрито, Біла Панно, — озвався Фіндекано стиха, — у нас нині є лише одна дорога — вперед.

— Розкажи про себе…

— Я одружений, маю сина… На півночі спокій…

- І тільки? Невже не було жодної сутички? А Феанаріони? Ти говориш з Гімрінгом? Як там Тієлкормо? А що чути про Куруфінве? А як там Артаніс — її Келеборн ще не згас від нерозділеного кохання?

Фіндекано оповідав, і Арельде розквітала на очах.

— Всі новини про родичів, — мовила вона, — в моєму серці, старший брате… А… А батько як?

— Великий Князь розбудовує Барад-Ейтель…

— Він… Він не…

Фіндекано похитав головою. Не пробачив… І навряд чи колись пробачить… Тільки чи потрібно засмучувати і так засмучену Арельде.

— Можливо згодом… А Турукано не бажає поговорити зі мною?

— А ти — здивування в очах сестри, — ти б хотів?

— Хотів би… Я навчився пробачати.

— Я скажу йому… Він поговорить…

Однак, Турукано так і не покликав брата до палантиру жодного разу. А час спливав рікою, і виповнилась мрія його коханої…

Синьооку дівчинку назвали Ерніс… Вона була срібноволосою, як матір, і Фіндекано називав її «моя маленька Телере». Його щастя мало гіркуватий присмак давнього прокляття — князь Дор-Ломіну розумів, що спокій будь-якої миті може зникнути, як зникають нічні тіні.

І ось він уже стоїть перед палантиром, з якого на нього дивиться князь Нолофінве, спокійний і розважливий — як завжди.

— Сину, мені потрібна твоя кіннота…

— Коли виступати?

— Якнайшвидше… Ні, нічого особливо жахливого не трапилося, але поспіши, синку.

Еріен зібралася швидше за нього. Фіндекано тільки очима кліпнув, побачивши замість обличчя ніжної матусі затяте личко nerwen.

— За дітьми дивитиметься Ласселанте, — сказала вона, перш, ніж Фіндекано спромігся на слово. — А також Еленіель і всі інші мешканки замку. Нам не можна розлучатися, мій Астальдо.

«Мій Астальдо»… Так його називав лише Майтімо, іноді — батько…

— Чому — не можна? Всі жони воїнів залишаються в Дор-Ломіні.

— Вони просто nissi. Я — nerwen…

— Еріен, там якась біда…

— Я не можу розлучатися з тобою. Серце говорить мені, що ми більше ніколи не побачимося, якщо…

Серце… Жони часом передчували майбутнє трохи не на рівні аpacen…

— Еріен, — зробив він останню спробу, — у мого брата загинула жона… Ми йшли по кризі Гелькараске, і вона не бажала розлучитися навіть на мить зі своїм мeldanya… Вона йшла з воїнами, красуня Еленве, і загинула разом з воїнами… Якби вона в той час була в обозі — крижане провалля не проковтнуло б її. Я не маю права наказувати nerwen — ти є оберегом моїх лучників. Однак — подумай…

— Я їду…

Барад-Ейтель давно перетворився з фортеці на град у горах, сповнений краси і сили. Фіндекано бував тут час від часу — навідував батька щороку на Осіннє Рівнодення. Осінь князь Нолофінве любив більше всіх інших пір року в Ендоре.

Нолофінве прийняв сина в новій тронній залі, на оздоблення якої Наугрім не пошкодували видобутого в цих горах дорогоцінного каміння. Як з ними розплачувався батько, Фіндекано не розпитував — настільки складними були розрахунки. У Кгазад були власні методи визначення цінності ріжних речей, в тому числі і ціни безпеки.

— До справи, — мовив Великий князь