Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— Куди накажете повезти вас, шановна пані? — улесливо спитав я.

— Та куди хочете, — відповіла вона, поблажливо всміхаючись.

Під час поїздки я без упину розмовляв. Моє щастя, що я мав справу з простодушною людиною. Говорив я так тихо, що Блю-менталь навряд чи міг щось розчути. Я почувався так вільніше. Досить того, що він сидів у мене за спиною.

Ми зупинилися. Вийшовши з машини, я впевнено глянув на свого супротивника.

— Ви мусите погодитись, пане Блюменталь, що машина йде як по маслу.

— Та де там те масло, юначе, — заперечив він якось навдивовижу миролюбно, — коли податки з’їдають усе. За машину треба платити дуже високі податки. Це щоб ви знали!

— Пане Блюменталь, — сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не збитися з тону, — ви людина ділова, з вами я можу говорити відверто. Це ж не податки, це — накладні витрати. Скажіть-но самі, що потрібне нині, щоб провадити якесь діло? Ви ж знаєте: це вже не капітал, як було колись, це — кредит, довіра клієнтів! А як здобути кредит? Тільки через показний зовнішній вигляд. «Кадилак» — солідна машина, швидка та вигідна, до того ж не старомодна, в ній — дух здорового бюргерства, це — жива реклама для фірми.

Блюменталя це розвеселило; він звернувся до жінки:

— А він має єврейську голову, га? Юначе, — звернувся він до мене так само по-свійському, — тепер найкраща реклама солідності — зношений костюм і поїздка автобусом. Коли б у нас з вами були ті гроші, які ще не сплачено за ці всі елегантні машини, що мчать повз нас, ми могли б покинути діло й спокійно піти на відпочинок. Це я вам кажу по секрету.

Я глянув на нього з недовірою. Чим скінчиться оцей привітний тон? А може, присутність жінки тамує його бойовий дух? Я вирішив розрядити пістолет.

— «Кадилак», це не якийсь там «есекс», хіба не так, сановна пані? Молодший із власників фірми «Майєр і син» їздить на «есексі», але мені така машина й задурно не потрібна, тарадайка, та й годі, та ще й червона, аж очі пече… Почувши, як засопів Блюменталь, я швиденько повів далі:

— А оцей колір дуже добре пасує вам, шановна пані, — синій кобальт приглушеного відтінку для блондинки…

Раптом Блюменталь ошкірився, наче мавпа у тропічному лісі.

— «Майєр і син» — це здорово, здорово! — аж захлинався він сміхом. — Та ще й оці ваші розпатякування!.. Розпатякування!..

Глянувши на нього, я не повірив власним очам: він сміявся щиро! Я тієї ж миті натиснув на ту саму педаль:

— Пане Блюменталь, дозвольте дещо спростувати. Розпатякування перед жінкою — це вже не розпатякування, це — компліменти, що їх у наші жалюгідні часи говорять, на жаль, дедалі рідше. Жінка — це не суцільнометалеві меблі, це — квітка, їй потрібна не ділова розмова, а веселі, як сонце, слова. Краще сказати їй щодня щось приємне, аніж ціле життя працювати на неї, дотримуючись серйозності. Це я вам кажу. Теж по секрету… А я, до речі, не розпатякував, а тільки послався на основний закон фізики: синє добре пасує до білявого.

— Гарно рикаєш, леве, — сказав Блюменталь, усміхаючись. — Послухайте-но, пане Локамп! Я знаю, що міг би виторгувати ще не менш як тисячу марок…

Я відступив на крок. «От диявол підступний, — подумав я, — ось той удар, якого я й боявся…» Я вже уявляв собі, як житиму далі непитущим, і глянув на пані Блюменталь очима загнаного ягняти…

— Але ж, татусю… — мовила вона.

— Облиш, матусю, — відповів він. — Отже, я міг би, але не зроблю цього. Мені, як людині діловій, було приємно вас послухати — оце робота! Трохи забагато фантазії, а проте… А щодо «Майєра і сина» — то просто здорово. Ваша матінка не єврейка?

— Ні.

— Працювали колись у конфекції?

— Так.

— От бачите, звідти у вас і цей стиль роботи. А в якій галузі?

— У душевній, — відповів я, — хотів стати вчителем.

— Честь і хвала вам, пане Локамп, — сказав Блюменталь, — якщо будете колись без роботи, подзвоніть мені!

Він виписав чек і дав мені його. Я не вірив власним очам… Гроші наперед! Це ж чудо!

— Пане Блюменталь, — сказав я знічено, — дозвольте мені додати безкоштовно дві кришталеві попільнички й першокласний гумовий килимчик під ноги…

— Давайте, — погодився Блюменталь, — то й старому Блюменталю хоч раз дістався якийсь подарунок.

Потім він запросив мене на завтра до них на вечерю. Пані Блюменталь приязно усміхнулася мені.

— Буде фарширована щука, — лагідно сказала вона.

— Делікатес! — підтвердив я. — Тоді я завтра ж і машину вам прижену. Зранку ми оформимо папери.

Ластівкою я полинув до майстерні. Але Ленц з Кестером пішли обідати й мені довелося погамувати свій тріумф. На місці був тільки Юп.

— Продали? — спитав він.

— А тобі вже не терпиться дізнатися, шибенику! — сказав я. — На ось тобі талер. Збудуй собі на нього літак!

— Виходить, продали! — ошкірився Юп.

— Я поїду пообідаю. Та горе тобі, якщо ти скажеш їм хоча б слово, поки я прийду!

— Пане Локамп, — запевнив він мене, підкидаючи монету в повітря, — я — могила.

— Якраз схоже на те… — сказав я і дав газ.

Коли я, повернувшись, в’їхав у двір, Юп подав мені знак.

— Що таке? — спитав я. — Ти вже пробовкнувся?

— Пане Локамп! Я ж кремінь! Але… — він осміхнувся. — Той хазяїн «форда» — тут…

Поставивши «кадилак» у дворі, я пішов до майстерні. Пекар саме схилився над альбомом із зразками фарб. На ньому було картате пальто під пояс, на рукаві — широка пов'язка з жалобного крепу. Поруч нього стояла гарненька особа: жваві, чорні оченята, розстебнуте пальтечко, обшите потертим уже кролячим хутром; тісні лаковані черевички. Брюнетка була за ясну кіновар, але пекар, що носив іще жалобу, був проти червонястих відтінків. Він запропонував бляклий жовтувато-сірий колір.

— Та ти що! — закопилила губки чорнява. — «Форд» треба лакувати яскравими фарбами, бо інакше він не матиме ніякого вигляду.

Коли пекар додивлявся до зразків, вона кидала на нас змовницькі погляди, знизувала плечима, кривила рот і підморгувала. Моторна крихітка! Нарешті обоє дійшли згоди на зеленуватому кольорі, що нагадував колір резеди. Дамі хотілося мати до цього світлий відкидний верх. Але тут пекар не поступився — треба ж було десь показати жалобу. Він наполіг на тому, щоб верх був із чорної шкіри. На цьому він ще й заробив, бо ж верх ми йому робили безкоштовно, а шкіра була дорожча за тканину.

Вони пішли, але на подвір’ї затрималися.

Як тільки брюнетка побачила «кадилак», вона зразу метнулась