Читати книгу - "Яр"

Я відповів Кастусеві Матусевичу, що такого й слова мені не доводилося чути. А він повів далі:

— Ну, калі коратка, то Вінер дзeлaу спробы стваріць штучны мозак. Дабы машына умела мысліць... Ну, вот, і мяне после гэтага абвінілі у ідзэалізме. Часапіс, у каторім я надрукавау те стацці, канфіскавалі, а самаго аутора — сюда, на гэты нары, што подле цябе...

Я зауважив, що такої й статті в Карному кодексі паче немає, та з'ясувалося, що Кастусеві пришили кілька статей, серед них навіть шахрайство й пропаганду ворожої ідеології та буржуазної псевдонауки.

— Дзссяць год без права перепіскі.

Коли б не Яким Литовченко, Кастусь не витримав би й року. Якимові знання флори допомогли Кастусеві стати на ноги: Яким вилікував його непоказною тундровою ягодою, що звалася, здається, морошка. Її Яким їв сам, примушував і нас із Кастусенем їсти, хоча мій шлунок погане переносив усе кисле. Основна причина Кастусевої хвороби було авітамінозне виснаження. Починалася вже й цинга. Згодом він оклигав, навіть зуби його перестали хитатися.

Але морошка діставалася нам дуже нелегко. За територію концтабору нас, «доходяг», не випускали, і хоч тієї приполярної ягоди росло багато й на самій території, але скрізь уже давно лежав сніг. Та й пальці в нас були відморожені. Побачивши слід кучерявого листочка чи розтоптаної ягідки, ми спинялись і починали довбатися в тому місці носаками черевиків і підборами, аж поки виколупували мерзлу ягідку. Оскільки їх було трагічно мало, Яким порадив жувати й листя морошки. Важкий промисел.

Згодом, коли поранена рука Якима, через яку він і потрапив до барака «доходяг», загоїлася і його знову почали ганяти на рудники, він приніс нам по загостреному кілочку. Тепер ми добували більше морошки: колупалися в утоптаному снігу, поки відчували, що замерзаємо. Тоді відігрівались у бараці й знову виходили на промисел.

Ну, а потім настав час, коли начальство вирішило, що ми вже достатньо оклигали й можемо давати план нарівні з іншими каторжанами: поки настане остаточне виснаження, коли «доходягу» вже не можна відновити до кондиції каторжного робітника й лишається тільки списати. До того ж безкарно, бо майже всі ми були списані ще судовим вироком з хитрим додатком: «Без права переписки»...

Отже, ми з Кастусем стали «нормальними» каторжанами з нормальною нормою виробітку й звичайним пайком. І все-таки я та Яким ніколи не полишали Кастуся самого на себе. Він був з природи слабохарактерний, а концтабірні поневіряння, виснаження та ота затяжна хвороба ще дужче ослабили його нерви.

Кастуся доводилось увесь час оберігати, бо він міг удатися й до найдурнішого виходу. А ми цінували не тільки його топку душу, вразливу на грубе втручання, а й талант ученого. Сподівалися зберегти його до кращих днів, у прихід яких не переставали вірити.

Хоча це так нічого й не дало бідному Кастусеві. І не тільки Кастусеві, а й завжди сильному й готовому до боротьби й випробувань Якимові Литовченку. Але про це, на жаль, знаю тепер тільки я...

Афіноґен Горобцов ходив кабінетом і задоволено потирав руки.

— Ну, Максим Архипович, теперь нас ничто уже не будет сковывать.

— Що сталося, шефе? — спитав Максим. — Я вже відколи чекаю, що ви мені повідомите приємну звістку, а ви мовчите.

— Откуда вы знаєте, что она приятная? — засміявсь Афіноґен.

— У вас на виду написано.

— Да ну?

Афіноґен підійшов до його столу:

— Вчера немцы таки разгромили партизан.

— Учора?

— Точно. Уничтожили всех.

Максим обдумував сказане. Німці вже давно й досить безуспішно полювали за тим загоном. Невже їм нарешті всміхнулася фортуна?

— Це діло таке, — мовив він обережно. — Поки ящірці не наступиш на голову, не кажи, що впіймав.

Начальник випростався й урочисто, по складах, проказав:

— На-сту-пи-ли!

Й оскільки Максим недовірливо дивився на нього, він додав конфіденційним тоном:

— Я сегодня вот этими глазами видел Кривого.

— Де?

Афіноґен кивнув головою за вікно, у бік німецької комендатури.

— Там.

— У... підвалі?

— В том самом, что и вы когда-то... Комендант пустил! — похваливсь Афіноґен. — Такое никчемное, молодое и в плечо раненное. Круть, Кузьма Круть. — Він застеріг Максима: — Только об этом, Максим Архипович, ани-ни, слышите? Комендант не велел говорить пока-что.

Максим задумався. Перед очима постала велика, з вузенькими віконечками камера. Невже то була правда, ота його літня пригода? Усе мов оповилося в напівпрозору запону... «Макс!.. Макс!..» Таки правда, бо той різкий голос лейтенанта Газе й досі ляскотів у вухах.

— Вы еще не собираетесь домой?

Максим звів на Афіноґена очі. Може, знову почне набиватися в гості?

— Ні, шефе... Хочу трохи попрацювати. Оця справа... — він узяв до рук важеньку папку, — ...вимагає уваги.

— Давайте, давайте! Представим вас к медали, — заохотливо поплескав його по спині начальник і пішов до вішалки по кожушанку.

Максим для годиться помулявся в кабінеті ще з півгодинки й теж вийшов. Сніг аж гавкав під чобітьми. У вікнах комендатури ще світилося. Певно, лейтенант Газе й Франц Енґель відзначають перемогу, подумав він. Звернувши ліворуч, Максим подався до Поповича.

— Чули новину?

— Яку? — нашорошив каплаті вуха Попович.

— За Кузьму Крутя. Кривого.