Читати книгу - "Яр"

— А що хіба?

Максим розповів йому те, що довідався од Афіноґена.

Олег довго розжовував щойно почуте, ходив по своїй захаращеній усяким мотлохом кімнаті й тільки час від часу вточнював:

— Поранений?

— Так.

— І геть усіх?

— Каже...

Тоді Олег спитав:

— Який сьогодні день?

Максим подумав:

— Четвер.

— Трохи невдало, але дарма... Приніс листівки?

— Приніс.

Максим дістав згорток з бічної кишені. Олег читав трохи нерівні рядки тексту впівголоса, не торкаючись листівок руками.

— Скільки їх тут?

— Сорок сім листівок.

— Чому саме сорок сім?

— Більше, каже, не було паперу.

Щось пригадавши, Олег поспитав:

— Пам'ятаєш, на чому погорів Степан Базарний?

— Пам'ятаю.

— Отож гляди, щоб у рукавицях.

— То все ясно.

— Нам і тоді все було ясно. Графік чергувань не змінився?

— Графіки складаю я сам.

— Тебе ніхто не бачив, як ти сюди йшов?

Максим посміхнувся:

— Боїтесь, Олегу?

— А ти ні?

Хлопець поважив свої відчуття й майже впевнено відповів:

— Чомусь ні.

— То дурний знак, Нетреба, — по довгій хвилині обізвався Попович.

— А ви стаєте забобонний.

Олег підсунув йому свої сигарети:

— Закурюй.

— Дуже слабкі після махорки, — відповів Максим.

— Ну, то йди добре виспись. — Олег розміркував уголос. — Краще б сьогодні була п'ятниця...

— Наступного року двадцять третє січня припадає саме на суботу. Може, почекаємо? — усміхнувся Максим.

— Побережи свої жарти до завтрього.

Цілий наступний день я й справді почувався дуже спокійним. Розглядав зі слідчим Іваненком справу про якусь пожежу, ходив до комендатури зі списками ярівчан, досі завербованих у Німеччину, навіть забіг додому пообідати. Афіноґена не було із самого ранку й не доводилося ні перед ким прикидатись. А ввечері, після роботи, я негайно пішов знову додому. У центрі поздоровкався за руку з отцем Юліаном, привітався ще з кількома знайомими й навіть перекинувся словом із сусідкою бабою Макарихою. Потім перевдягся, повечеряв і майнув до Ягол.

— Антін удома?

Оленка відказала:

— У почну пішов.

— Паша спить? — спитав я знову.

— Ше.

За півгодини потому, як на Пашиних дверях клацнув гак, лежачи поряд із Оленкою, я попрохав:

— Ти не могла б трохи не поспати?

— Могла б.

— То посидь, а як ночуєш перших півнів, збуди мене.

— Спи, збудю. Я он ше посидю, повишиваю...

Голос у неї трохи тремтів, але вона пі про що не питала, і я був їй удячний за це. Я поцілував Оленку й миттю заснув. Прокинувсь од сильного торсання:

— Уставай...

Я спросоння не второпав, що від мене хочуть, і здивовано лупнув очима. Та за вікном голосно, на всіх октавах перегукувалися півні, і я почав вилазити з угрітої постелі. Я вдягся, взяв шапку й став, нерішуче позираючи на Оленку. Нарешті зважився:

— Коли б тебе спитали, де я був цієї ночі... ти не могла б сказати, що ночував у тебе?

— Хто... питатиме?

— Ну... будь-хто.

Вона прошепотіла:

— Скажу.

Тоді приступила до мене й заходилась поправляти шарф під кухвайкою.

— Иній сів.

Я пригорнув її за м'які плечі, пірнув у сіни, і кроки мої лунко зарипіли в пітьмі. Це не входило в розрахунки, але природі не накажеш. Од хвіртки я звернув не ліворуч, як завше, а в праву руку.

На Гуманьчиках біля закиданого снігом живоплоту дерези чорнілися дві постаті.

— Добрий вечір, — навмисне привітався я, аби почули мій голос.

— Доброго здоров'я, — відповіла одна постать, і я впізнав хрипкуватого поліцая Костюка.

Я підійшов ближче.

— Усе гаразд?

— Усьо, — відповів другий. Це був робітник із цукрового заводу Романенко, височенний і кремезний хлоп'яга, теж років під тридцять, як і Костюк.

— На оссьо, шефе, — промовив Костюк і кинув мені під ноги два шматки рогожі. Я тільки тепер завважив, що чоботи в обох пообмотувані якимось дрантям. Це хлопці добре придумали, я з соромом за свою необачність почав обмотувати свої хромові.

— На ше й шпагатиною, — озвався Костюк.

Я зробив усе й ступив кілька кроків. Тепер і сніг під ногами не так рипів, і сліди нехай хто спробує розпізнати. Настрій помітно піднявся.

Костюк спитав:

— Де вони?

Я вдарив себе по бічній кишені, тоді сягнув рукою й дістав паку листівок:

— Ось вони. А клей?

Романенко засміявся й теж добув із кишені літрову пляшку.

—