Читати книгу - "Яр"

Той побовтав:

— Вода з колодізя. Кий там тепер клей, клей замерзне й усьо. А ми водичкою, водичкою...

Розвішувати почали з Гуманьчиків. Романенко лив на паркан з пляшки, а Костюк брав чергову листівку рукавицею й приліплював.

Ніч видалася темна й хмарна. У містечку спокійно перегукувалися собаки. Для собак у Романенковій кишені була мащена мамалига, і досі щастило відкупитись од собак.

Наступним об'єктом були вулиці побіля станції. І на станції, і на мосту в парі з німцями стояли зараз вірні люди. Я йшов серединою вулиці. Тут вітер позмітав увесь сніг, і наших кроків зовсім не було чути.

Я показав на чиюсь комору, що тесаним дерев'яним причілком виходила над самісіньку дорогу:

— Давайте сюди... — і першим ступив у глибокий сніг, рукавицею протер на стіні місцину. Романенко линув туди водою й кивнув Костюкові. Але той чомусь барився з листівкою.

Він прошепотів:

— А чуйте...

І мені було видно, як у нього від напруження аж рот роззявивсь: — Хтось уроді кашлянув.

Ми всі застигли, та над містечком висла така первозданна тиша, що годі було вловити в ній бодай найслабший згук.

— Учулося, — зітхнув Романенко й знову линув на зруб водою. Костюк хвацько притулив білий аркуш і розгладив рукавицею. Рукавиця його вже давно взялася коржем і лунко торохтіла об деревину. Ми квапливо вийшли на дорогу й мало не зіткнулися з незнайомим чоловіком.

— Це ти... — почувся голос, я впізнав Антона, і мені перехопило дух. — І Романенко, — здивовано констатував Ягола. — А цього чоловіка, повідіму, не знаю.

Романенко почав заходити йому з-поза спини, чекаючи першого сигналу, Костюк теж напруживсь. Ангін подивився туди, звідки вели наші сліди, і помітив на коморі білий прямокутник листівки.

— А ви, прочім, як із толоки, — показав Антін на наші чоботи.

Я отямивсь і махнув Романенкові рукою:

— Пропусти. Хай іде.

Костюк підступив до мене й почав жебоніти над вухо:

— Шефе... він же вас двох упізнав... Куди ж ти його...

— Нехай іде, — повторив я, і Романенко відійшов од Антона. — Оленка казала, що ти сьогодні на нічну...

— Вийшло наоборот. Поседів, покуняв, а міні кажуть іди додому. Ну й...

Він махнув рукою й ступив уперед, але кроків За десять став і озирнувся.

— Як така математіка, то піду, повідіму, докушовать на станцію. Один казав, дискать, якщо тебе...

І подався туди, звідки прийшов, щосили шкрьобаючи по мерзлому грудді чобітьми. Ті двоє й досі запитально дивилися на мене, але я сказав:

— Ходімте.

За годину всі листівки було розклеєно, і ми, сторожко наслухаючи, подалися до центру, давши гака, щоб обминути поліцію й комендатуру. На протилежному кінці майдану височів білий зуб собору. Я перший одчинив хвіртку й увійшов на церковне подвір'я. Костюк двічі копнув ногою в кучугуру снігу й витяг звідти довгий обструганий навильник. Романенко шарудів обмотаними чобітьми позаду.

Я глянув на дзвіницю. Білі гранчасті піни її, звужуючись невеликими уступами, завершувались ротондою колонок, і все це дуже нагадувало Київську Печерську лавру. Бані звідси не було видно, тільки вузенький піддашок, і мені стало моторошно. Звідти долинав якийсь таємничий шепіт і зітхання. То міг бути тільки вітер у дзвонах, і я взяв себе в руки. Якого дідька! Не вистачало ще мерців злякатися — і повна картинка.

— Відмикай.

Костюк почав зашкарублою рукавицею встромляти ключа в шпарину, але ключ ніяк не хотів лізти.

— Забилося, чи що?..

Я сказав:

— Поміняй рукавиці.

Костюк послухав і швидко відімкнув двері собору. Цей ключ він скопіював з паламаревого, ще місяць тому впоївши діда самогоном. Я коротко сказав Романенкові:

— Ти — тут.

— У дверіх?

— Дивися й слухай.

— Добре, йдіть...

Ми з Костюком почали навпомацки шукати сходів на дзвіницю, ледве знайшли. Сходи були вузькі й стрімко крутились навколо стрижня. Я спершу почав рахувати їх, але тоді збився. Здавалось, тим приступкам не буде ні кінця, ні краю. Рогожа на ногах продерлась, і я кілька разів наступав на те шмаття. Було так темно, що я почувався, як у могилі. Забракло повітря, серце шалено тріпотіло в грудях, а в вухах немов хто сопів ковальським міхом. Мене охопив дикий жах, я вже не міг зносити цю давучку темряву. І тоді в обличчя вдарило холодним вітром.

Нагорі було видніше, майже видно. З товстої балки звисав здоровезний дзвін у півтори обійми. Я ніколи не думав, що він такий великий, хоч у продухвини між колонок його було добре видно з вулиці. Обабіч висіли менші й зовсім маленькі дзвони та підголоски. Я скинув шапку, обтер спітніле обличчя й перехилився через парапет. І на подвір'ї собору, і довкола в містечку було тихо і спокійно, і ця тиша заспокоїла мене.

Костюк дістав із-за пазухи багатократ згорнене полотно, завбільшки як добре простирадло, і почав надягати його на білий навильник.

— Я вже, — прошепотів Костюк.

— Давай ближче...

Я взяв держално й почав прикручувати його м'яким алюмінієвим дротом до колони: спершу внизу, тоді вище, щоб не хилилося надто додолу.

— Ще? — нетерпеливився Костюк.

— Зараз, — відповів я й похитав держак. — Іди вперед.

— Іди ти, шефе. В мене поночі