Читати книгу - "Сини змієногої богині"

– Доки гінці дістануться Персії, вони й справді будуть покорені, – казав він полководцям, і ті підтвердили, що буде так.

Цілий день, такий довгий літній день, мчала перська кіннота лучників і списоносців, та кіннота, що ні від кого ще не зазнала поразки, та кіннота, швидшої, навальнішої за яку годі було й шукати, але наблизитись до скіфів за день вона так і не змогла. Бо як прудко не мчали перські вершники, а відстань між ними і скіфами залишалася незмінною: один денний перехід. Летіли вперед перси, летіли з такою ж швидкістю і скіфи, зупинялися перси, відразу ж зупинялися і скіфи. І незмінно між ними була одна і та ж відстань: денний перехід, який персам несила було здолати.

Ставали вони на ніч табором, ставали табором і скіфи на обрії. Горіли у персів багаття, горіли вони й у скіфів. Знімалися вранці перси з місця, відразу ж знімалися з місця і скіфи на обрії, і довгий день гонитви за ними не давав персам ніякої переваги. Відстань до скіфів залишалася незмінною: один денний перехід.

Так тривало четвертий, п’ятий, шостий і сьомий дні.

Таїна якась незбагненна, та й годі!

Як перси не мудрували, яку не застосовували тактику, як не гнали коней вперед, як не охоплювали долини, як не маневрували, дарма! Все дарма! Відстань до скіфів лишалася одна і та ж: денний перехід. І вирішальної битви скіфи уникали, і не тікали. Просто пересувалися степами то вперед, то петляли за кряжами, а перси за ними ганялися і відчували себе кепсько. Бо яка то радість, коли ганяєшся і не можеш наздогнати! Щоправда, в перші дні переслідувачі були веселі, бо почали гонитву за противником, тому відчували нетерплячку, поривалися в бій і слали на скіфів погрози й нахвалки, які останні, однак, і не чули. Але далі настрій у переслідувачів почав потроху підупадати, нахвалки та погрози вщухали… Та й кому погрожувати? Отим вершникам, що зникають за обрієм, показуючи персам хвости своїх коней? Тут хоч проси їх, щоб зупинилися та прийняла бій, хоч повертай назад. Йшли перси слідами скіфів і вже не мали чим напасти своїх коней. Кочовики, відходячи, знищували позад себе пастівники, лишали голу землю, засипані колодязі. Озер чи річок і не видно ніде. Перси здогадувалися, що скіфи зумисне водять їх безводними степами, вибираючи найгірші місця, де немає води, але інших шляхів вони не знали. Запаси ячменю для коней швидко вичерпувалися, а пастівників попереду не було. В пошуках трав один загін кинувся в ліву руку, кинувся і – не повернувся. Наче хап його вхопив, наче лизень його злизав.

Тоді інший загін взяв у праву руку і зник за обрієм…

Повернулися назад лише одиниці. Перелякані, харамаркали щось собі під носи про таку хмару скіфських стріл, що буцімто з-за них і сонця не було видно. І їх, аби вони не сіяли сум’яття серед війська, Дарій велів таємно знищити. Лякливих було сонними поколото кинджалами й загорнуто в яру до світанку, але від того нічого не змінилося. Настрій у війську почав падати, кінчалися запаси води, а де вони якраз були – того ні Дарій, ні його полководці не знали. Після Істру військо перейшло спершу одну річку, потім, через кілька днів, ще одну, але обидві вони цього засушливого літа були напіввисохлі, а там, де ще вціліла вода, плавали роздуті й смердючі трупи тварин – скіфи постаралися. Женучись за невловимими кочовиками, перси нарешті дійшли до Великої води, званої по-скіфському Арпоксаєм, а по-грецьки – Борисфеном. Ще на обрії загледівши голубу смугу серед безмежного привілля, вербові гаї і жовті прибережні піски, перси ожили, як начеб там, у тім зеленім царстві, їх чекав кінець походу. Останні дні з водою було зовсім скрутно (скіфи водили їх сухими й гарячими степами, колодязі засипали, а озера, що траплялися на шляху, отруювали – скидали в них трупи тварин), тож військо збадьорилося, загледівши на обрії Велику воду. Підтяглися і люди, і коні, і навіть тяглова обозна худоба. Всі хотіли пити. Багато-багато води хотіли пити. І колони наддали ходу, радіючи, що Велику воду скіфи вже не зуміють отруїти. Про кочовиків, яких треба здоганяти, вже ніхто й не думав, всі поривалися до води, стративши будь-яку обережність. І Мегабаз змушений був стримувати колони, остерігаючись раптової засади кочовиків, а особливо нетерплячих жорстоко карав. З його повеління колони уповільнили рух, тим часом вперед було пущено розвідувальні загони на швидких конях. По якомусь часі вони повернулися веселими і ситими (напилися досхочу!). Щасливці! Мокрими були і їхні коні, котрі теж напилися уволю і тільки збуджено пирхали та гарцювали.

Розвідка доповіла, що тутешні саки, переправившись на той берег, подалися долиною на схід. «Але поспішали вони не дуже, – додав начальник розвідки, – певно, здогадувались, що ми забаримося на переправі». На запитання Мегабаза: як і на чому переправились скаїті через Велику воду, начальник розвідки відповів лише одним словом: «Перебрели». – «Через Велику воду?» – здивувався Мегабаз. «Так, – радо одказував начальник розвідки (він був увесь мокрий, з роздутим животом, у якому булькала вода, і Мегабаз, ковтнувши гірку, липку слину, позаздрив йому в ту мить). – Тільки перебрели Велику воду не прямо, ні. Прямо вони брели тільки до середини ріки, а тоді зиґзаґами: то в ліву руку візьмуть, то в праву… – І додав, струшуючи зі своєї нечесаної закудланої бороди краплі води: – Я так розумію. У таку спеку, як нині, навіть Велика вода міліє. Тож між глибинами з’являються мілини, ними й можна перебратися на той берег. Ми запам’ятали, як вони рухались».

Мегабаз помчав до владики.

Вислухавши полководця, Дарій