Читати книгу - "Домбі і син"

фігурка в крісельці з допитливим поглядом кмітливих очей і старечим виразом личка, що мерехтіло, наче вогонь у надвечір’ї. Потім знову з’явилася Флоренс і забрала всю його увагу. Що він у ній бачив? Роковану йому долею причину труднощів і розчарувань? Чи, може, суперницю, яка один раз переступила вже йому дорогу і ще переступить? А чи, може, свою дитину, за яку він забув, захоплений залицянням, — забув, що вона вимагає уваги й до себе? А чи натяк на те, що за нових сімейних обставин годилося хоч би вдавати турботу про своїх кревних? Кінець кінцем, добре й так, бо до всіх картин, що вимальовувались в його уяві, — і до вінчання біля вівтаря і до весільного бенкету, — завжди й скрізь домішувався образ Флоренс.

Нарешті, щоб спекатися всього цього, він підвівся з-за столу й побрався нагору.

Коли принесли свічки, було вже геть поночі, бо в місіс Ск’ютон, як сама вона скаржилась, боліла від них голова. А до цього часу Флоренс і місіс Ск’ютон розмовляли (причому Клеопатра вимагала, щоб дівчинка сиділа коло неї), а потім Флоренс розважала місіс Ск’ютон грою на піаніно, вже й не кажучи про те, що кілька разів упродовж вечора чутлива леді просила вділити їй ще один поцілунок, а це траплялося всякчас, як тільки Едіт щось зауважувала. Проте зауважень тих було небагато, бо Едіт цілий вечір просиділа біля відчиненого вікна (дарма, що мати її страшенно боялась, щоб вона не застудилася) і відійшла від нього тільки тоді, коли містер Домбі почав прощатися. Прощаючись, він надзвичайно ласкаво повівся з Флоренс і, йдучи спати до кімнати Едіт, вона була така щаслива, що в минулому здавалася собі самій якоюсь чужою, бідолашною дівчинкою, вартою жалю. І, жаліючи ту дівчинку, Флоренс так і заснула, вся в сльозах

Тиждень пролинав швидко. Їздили до модисток, кравців, ювелірів, адвокатів, квітникарів, цукерників, і Флоренс брала участь в усіх поїздках. Флоренс мала бути й на весіллі. З такої нагоди вона повинна була зняти жалобу й убратися в розкішну сукню. Задум кравчихи щодо сукні — кравчиха була француженка й дуже нагадувала місіс Ск’ютон — був такий елегантний та цнотливий, шо місіс Ск’ютон й собі замовила точнісінько таку. Кравчиха запевнила, що сукня напрочуд їй пасуватиме і що всі приймуть її за сестру молодої леді.

Тиждень линув занадто швидко. Едіт ні в що не втручалась й ні про що не дбала. Їй привозили чудові вбрання, вона їх приміряла. Місіс Ск’ютон з модистками умлівали над ними, тільки Едіт не казала ні слова. Місіс Ск’ютон щодня укладала план дій для кожного, і кожен їх виконував; іноді Едіт залишалась в екіпажі, коли вони йшли до крамниці; іноді, коли це було конче потрібно, йшла разом із ними. Проте головувала місіс Ск’ютон, а Едіт ставилась до всього — чи вдавала, що ставиться — з такою байдужістю, немов усе те зовсім її не торкалося. Флоренс могла б назвати її черствою та зарозумілою жінкою, коли б не те, що з нею Едіт була зовсім інша. Почуття вдячності гасило сумніви Флоренс, а невдовзі й зовсім їх розвіяло.

Тиждень летів швидко і вже долітав кінця. Настав його останній вечір — вечір перед весіллям. У темній кімнаті, — місіс Ск’ютон бо й досі не позбулася головного болю, хоча сподівалася, що позбудеться назавтра, — сиділи ця леді, Едіт і містер Домбі. Едіт — коло свого відчиненого вікна, дивлячись на вулицю; містер Домбі з Клеопатрою — на софі, стиха розмовляючи. Було пізно, і Флоренс, натомившися за день, пішла вже спати.

— Ви залишите мені Флоренс, коли відберете мою кохану Едіт, любий Домбі? — спитала Клеопатра.

Містер Домбі відповів, що зробить це з приємністю.

— Мати її при собі, поки ви обоє житимете в Парижі, і думати, що я можу впливати на її виховання, — та це ж буде чудовий бальзам для мене в тій душевній неприкаяності, яка мене чекає! — сказала Клеопатра.

Едіт раптом повернула голову. Її байдужність миттю обернулася в цікавість і, невидима в темряві, вона почала пильно прислухатися до їхньої розмови.

Містер Домбі з великою охотою віддасть Флоренс до рук такої чудової наставниці.

— Тисячу разів вдячна за вашу добру думку про мене, любий Домбі, — сказала Клеопатра. — Я гадала, що ви маєте підступний намір, як висловлюються ці страшні прозаїки-юристи, засудити мене на цілковиту самотність.

— Навіщо ви такі несправедливі до мене, мадам? — сказав містер Домбі.

— Бо моя чарівна Флоренс сьогодні раптом категорично заявила мені, що їде завтра додому, — відповіла Клеопатра. — І я почала було думати, що ви — достеменний турецький паша, найдорожчий мій Домбі.

— Запевняю вас, мадам, я нічого їй не наказував. А якби й наказував, то нема наказу, непідвладного вашій волі.

— Та й лестун же ви, Домбі! — вигукнула Клеопатра. — Хоч ні, не скажу. У лестунів нема серця, а ваше керує всім вашим чарівним життям і вдачею. Невже й справді покидаєте нас так рано?

Ах, так, — вже пізно, і містеру Домбі пора.

— Правда це чи сон? — зітхнула Клеопатра. — Чи можу я повірити, що завтра вранці ви прийдете й заберете мені мою кохану подругу, єдину мою Едіт!

Містер Домбі, що звик розуміти все дослівно, нагадав місіс Ск’ютон, що перед тим вони ще зустрінуться в церкві.

— Годі уявити собі, як це боляче — віддавати своє дитя, навіть такій людині, як ви, Домбі, — казала місіс Ск’ютон. — А коли ще взяти до уваги мій тендітний організм та надзвичайну тупість цукерника, який має приготувати сніданок, то я просто не знаю, чи витримають мої сили. А втім, я візьму себе в руки завтра ранком. Можете не хвилюватись за мене. Щасти вам, боже! Едіт, найдорожча моя! — кокетливо вигукнула вона. — Хтось покидає нас, крихітко.

Едіт, що знов була повернулася до вікна, втративши інтерес до їхньої розмови, підвелася з крісла й стояла мовчки. Містер Домбі з підкресленою, відповідно до нагоди та до його гідності, галантністю скерував до неї свої рипучі черевики, підніс її руку до губ, промовивши: «Завтра вранці матиму щастя назвати цю руку рукою місіс Домбі», — вклонився й урочисто виступив з