Читати книгу - "Житія Святих - Січень, Данило Туптало"

Бачили ж кораблеплавці, що не зупиняється буря велика, але, навпаки, піднімається більша і вже неможливо корабель врятувати від потоплення, — увійшли в човен малий [наче хотіли допомогти кораблеві в біді], на те приготований, зверху закритий, що потоплення не боявся, і пустилися від великого корабля плисти, куди несли хвилі, сподіваючися колись до берега бути принесеними. Юнаки, що залишилися в кораблі, Іван і Аркадій, з рабами своїми кораблеплавців втечу і корабля згубу бачили: вже-бо розбивався корабель і, водою наповнюючися, тонув, — втратили надію зовсім на життя і, скинувши одяг, щоб легше було плисти, щоби не зразу потонути в безодні і загинути, останнього розлучення і смерти чекаючи, розчуленими з риданням голосами взивали до батьків своїх, що були далеко вдома, наче вони були поруч, говорячи: "Здоровий будь, о любий батьку, здоровою будь і ти, люба мамо, не побачите нас більше ані ми вас, не насолодимося більше земними благами вдома разом з вами". Тоді говорили один до одного: "О горе, любий брате, о горе, світе очей моїх, як гірко розлучаємося! Де нині батькові молитви? Де його благодіяння жебракам? Де його щедроти, що чинив ченцям і пошанування? Невже ні одна їхня молитва за нас не дійшла до Бога? Чи й, дійшовши, нічого не змогла, подолана гріхами нашими багатьма, через них же не достойні ми жити? О горе нам! Недавно через батька, що хотів померти, плакали, нині ж батькам нашим плачу невтішного і ридання безкінечного причиною бути маємо! О батьку, що про виховання і життя нашого влаштування ретельно піклувався, — уже відтепер навіть мертвих нас не побачиш. О мати! Шлюб синів своїх бачити сподівалася, світлицю красну передчасно готуючи, — вже ані гробу дітей своїх не побачиш. Боляче є насправді батькам бачити своїх дітей помираючих і ховати їх. Вам же, о солодкі наші батьки, наскільки більший біль, що втрачаєте дітей своїх, але навіть смерти їхньої не бачите, ані не знаєте, яку несподівану й гірку кончину маємо. Ви сподівалися в старості добрій, що ми вас поховаємо, нині ж ані ми від вас поховання не сподобимося". Тоді, один одного обнявши й останнє цілування давши, сказали один одному: "Спасися, брате, і прости мене". До Бога ж знову возвали, кажучи: "О Царю і Владико всіх, яку нині нам смерть допустив, від неї ж, як від невимовних доль Твоїх, вирятуватися неможливо, то, хоч помираючих, нас не розлучи, але одною хвилею обох нас нехай покриє і одного морського звіра утроба обом нам нехай гробом буде". Говорили ж і до рабів своїх: "Рятуйтеся, добрі брати і друзі, спасіться і простіть нам". Коли ж розбився корабель зовсім, вхопився кожний з них за дошку, що трапилася, і так рознесені були водами нарізно один від одного. Божою ж благодаттю всі збережені були від потоплення і смерти, але в різні краї занесені. Раби в Тир були хвилями на сушу викинені, Іван — на місце одне, Малмефетан назване, Аркадій же — у Тетрапургію, і кожен з них не знав про вибавлення від потоплення брата свого — не так радів через своє життя, як же сумував через смерть брата.

По виході ж із моря Іван подумав собі, кажучи: "Куди нині піду, соромлюся нагий з'явитися перед лице людське. Піду в монастир, де ж у благоговінні ченці живуть, і там для Бога, що врятував мене від смерти, буду працювати в убогості і смиренні більше, ніж у багатстві світу цього. Думаю, що через те не послухав нас Бог, коли в кораблі до Нього молилися, бо батьки наші хотіли поєднати нас шлюбом, залишити ж нам багатство і надбань багато, — тоді загинули б у суєті світу цього гірше, ніж у морі. Бо, краще нам влаштовуючи, Всевидець допустив таку на нас бурю. І як же Він захотів, так і буде, Він-бо, благий, знає, що на користь нашу, — ми нічого не знаємо з того, що має бути, Він же все знає і чинить, як же хоче, кожній душі готує спасіння". Тоді, піднісши руки до Бога, молився, говорячи: "Господи мій, Господи, що врятував мене від хвиль морських і біди смертної, врятуй і раба Свого, брата мого, Аркадія, вибав його від гіркої смерти, як же і мене вибавив милістю Своєю, і якщо зберіг його живим і на сушу вивів, то відкрий йому розум думати і хотіти чернечого життя. І сподоби його угодити Тобі, спаси ж і отроків, що були з нами, щоб ні один з них не загинув у морі, але у спасінні всіх хай прославиться пресвяте ім'я Твоє". І знову, ідучи, молився: "Господи, Ісусе Христе, єдинородне Слово Отче, поглянь на моління раба Твого і виправ стопи мої до виконання заповідей Твоїх, настав мене за Твоєю святою волею, знай-бо, Владико, що иншого Помічника, окрім Тебе, не маю в годину цю". Пройшовши досить дороги, знайшов монастир і постукав у ворота. Відчинив же воротар, побачив його нагого і, скинувши одяг, дав йому вбратися, й увів до келії своєї, поставив перед ним трапезу — хліб і чечевицю, і коли встали від трапези, сказав йому чорноризець-воротар: "Звідки ти, брате?" Той же відповідав: "Подорожній, пане, і убогий, врятований від утоплення, в морі-бо розбився корабель і загинув, я ж вхопився за дошку, і носило мене хвилями, Бог же, молитвами вашими, зберіг мене живим, і викинуло мене в цьому краї". Чорноризець же, воротар, те чувши, розчулився через нього і прославив Бога, що рятує тих, хто уповає на Нього. І сказав до Івана: "Куди хочеш іти, брате?" Сказав йому Іван: "Куди Бог схоче. Хотів би стати ченцем, якщо милосердний Владика, зглянувшися над гріхами моїми, сподобить мене ярмо благе прийняти". Сказав йому чорноризець: "Справді, дитино, доброго діла бажаєш і блаженний будеш, якщо всіма зусиллями працюватимеш для Бога". Сказав йому Іван: "Прошу-бо тебе, отче, скажи мені, чи можу я тут з вами перебувати?" Відповідав чернець: "Почекай трохи, поки сповіщу про тебе отцеві нашому, ігумену, тоді, як йому відкрито буде від Бога про тебе і як він тобі звелить, так зробиш і спасешся". Пішов-бо воротар до ігумена, все про юнака розповів детально. Ігумен же звелів