Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Тим доводилось чимало поблукати, діючи навмання. Але з роками в прірви нападало достатньо трупів, тож натрапити на місцину, де можна було поживитися, виявлялось не так вже й важко. Від команди вимагали підняти на поверхню встановлений обсяг трофеїв, інакше їй урізали тижневу платню, проте ця норма не була надто обтяжливою. Достатньою, щоб мостонавідники не сиділи без діла, але й не такою, щоб змусити їх працювати до сьомого поту. Як і більшість мостонавідницьких нарядів, ця робота була чи не передусім покликана відволікати їх від зайвих думок.

Коли вони проходили першим проваллям, дехто з Каладінових людей повиймав лантухи та заходився підбирати трофеї, які траплялися на шляху. Там щит, сям шолом. Кожен пильно видивлявся, чи не зблисне десь сфера. Якщо хтось знаходив її — причому достатньої цінності, — уся команда отримувала невеличку винагороду. Звісно ж, їм не дозволялося брати з собою в прірву гроші чи інше майно. А на виході всіх ретельно обшукували. Принизливість цього обшуку — перевіряли ж бо кожне місце, де могла сховатися сфера — була однією з причин, чому наряд у провалля так ненавиділи.

Але тільки однією. У міру їхнього просування дно розколини ширшало, сягаючи п’ятнадцяти футів. Схили в цьому місці рясніли схожими на шрами пасмугами, глибокими зазубринами, де клешні поздирали мох, — подряпини вкривали навіть камінь. Мостонавідники намагались не затримувати на них погляду. Час від часу цими розколинами никали прірводемони, вишукуючи падло чи підхоже для заляльковування плато. Ризик натрапити на одного з них був малоймовірним, але все ж був.

— О, Келеку, до чого ж я ненавиджу це місце! — озвався Тефт, котрий ішов поруч Каладіна. — Я чув, ніби одного разу прірводемон зжер тут цілу мостонавідну команду: загнав у глухий кут, а тоді наминав одного за одним. Просто засів біля виходу й хапав тих, хто намагався проскочити повз нього.

Скеля приснув сміхом:

— Якщо він усіх поїв, хто ж тоді повернувся назад і розповів цю історію?

Тефт потер підборіддя:

— А я знаю? Може, у тім-то й річ, що не повернувся ніхто.

— Тоді, напевно, вони просто втекли. Дезертирували.

— Ні, — сказав той, — без драбини з цих ущелин не вибратися.

Він подивився вгору — туди, де за сімдесят футів над ними крізь вузьку щілину проглядала блакить, окреслюючи вигин плато.

Каладін теж глянув угору. Синє небо над головою здавалося таким далеким. Недосяжним. Ніби світло самих Покоїв. Бо навіть якщо тобі пощастить вибратися на поверхню десь там, де провалля не таке глибоке, ти або застрягнеш на Рівнинах, не маючи жодної змоги перебратися через розколини, або тебе помітять розвідники, коли перетинатимеш стаціонарні мости. Можна було би спробувати податися на схід — туди, де внаслідок ерозії плато перетворилися на звичайні останці. Але вирушити в тому напрямку пішки означало би провести в дорозі не один тиждень і пережити просто неба не одну великобурю.

— Скеле, чи застукувала тебе колись злива у щілинному каньйоні? — спитав Тефт, імовірно, міркуючи про щось схоже.

— Ні, — відповів рогоїд. — У нас на Піках їх немає. Вони трапляються лише там, де влаштувалися жити дурні.

— Ти також тут живеш, друже, — зауважив Каладін.

— Бо дурний, — відказав здоровило, хихикнувши. — Хіба ти сам не помітив?

За останні два дні він дуже змінився. Попривітнішав, якоюсь мірою знову набувши тих рис, що, на думку Каладіна, були в основі рогоїдської вдачі.

— Тож ми зупинилися на щілинних каньйонах, — повів далі Тефт. — Ану спробуй здогадатися, що буде, якщо нас прямо тут накриє великобуря.

— Гадаю, буде багато води, — припустив Скеля.

— Так, багато води, яка шукатиме, куди б їй подітися, — промовив Тефт. — Утворяться гігантські хвилі, які з гуркотом покотяться цим тісним простором, — з такою силою, що вивертатимуть валуни. Власне, навіть звичайний дощ видасться тут великобурею. А справжня стихія… Що ж, коли вона нагряне, тут буде чи не найгірше місце в усьому Рошарі.

Зачувши таке, Скеля нахмурився та звів погляд угору:

— Тоді краще, щоби вона нас тут не застала.

— Ото ж бо, — кинув його співбесідник.

— А з іншого боку, Тефте, — завагався рогоїд, — у такому разі ти хоча би приймеш ванну, яка тобі конче необхідна.

— Гей, — пробурчав той, — ти натякаєш, що від мене тхне?

— Ні, — заспокоїв його Скеля. — Я натякаю лише на те, що мені доводиться нюхати. Інколи мені здається, що краще вже паршендійська стріла в оці, ніж аромат цілої мостонавідної команди, закритої на ніч у казармі.

Тефт фиркнув від сміху:

— Я б образився на такі слова, якби вони не були чистою правдою, — він втягнув носом вологе, затхле повітря розколини. — Тут теж не квітник. Смердить гірше, ніж рогоїдові чоботи взимку, — він затнувся. — Е-е, тільки давай без образ. Нічого особистого.

Каладін усміхнувся, озираючись через плече. Близько тридцяти мостонавідників примарами йшли вслід. Здавалося, декотрі з них трималися ближче до командира та компанії — щоби можна було і підслуховувати, і не надто кидатись у вічі.

— Тефте, — звернувся до приятеля Каладін, — в ім’я Покоїв і всього святого, поясни мені, як він може не ображатися на фразу: «смердить гірше, ніж рогоїдові чоботи»?

— Та це ж просто вислів такий, — відказав той, насупившись. — Вирвався, а я лише потім збагнув, що бовкнув.

— На жаль, я вже встиг зобидитись, — промовив Скеля, на ходу зриваючи зі стінки урвища клапоть моху й уважно його розглядаючи. — Якби ми були на Піках, я викликав би тебе на поєдинок у кращих традиціях аліл’тікі’і.

— Це ж як? — запитав Тефт. — На списах?

Скеля зареготав:

— Ні, ні. У нас на Піках цього вашого низовинного варварства не водиться.

— А як же ви там живете? — запитав Каладін, щиро здивований.

— Ну, — почав рогоїд, викидаючи мох та обтрушуючи руки, — обходимося пивотванню та співами.

— І що ж це за дуель така виходить?

— Переможцем стає той, хто все ще може співати, перепивши суперника. А крім того, усі незабаром стають аж настільки налигані, що нерідко забувають, у чому ж полягала суперечка.

Тефт засміявся:

— Гадаю, це краще, ніж на світанку —