Читати книгу - "Темна вежа. Темна вежа VII"

Роланд кивнув.

— Він пише про Вежу, бо про неї завжди думає його підсвідоме. Але часом скочується до безглуздя.

— Так, — підтвердила Ненсі.

— Але, очевидно, ви не вважаєте цю книжку хибним слідом, інакше ви б її мені не дарували.

— Не вважаємо, — погодилася Ненсі. — Проте це не обов’язково означає, що Багряного Короля ув’язнено на верхівці Вежі. Хоча, думаю, все може бути.

Роланд подумав про своє власне переконання: що Короля замкнено зовні, на своєрідному балконі. Чи була то справжня інтуїція, а чи йому просто хотілося в це вірити?

— У будь-якому разі ми думаємо, що вам слід пошукати цього Патріка Денвіла, — сказала Меріан. — Наші дві групи погодилися в тому, що він реальна особа, проте його слідів у нашому світі ми знайти не змогли. Можливо, вам це вдасться — у Краї Грому.

— Чи далі, — вставив Мозес.

Меріан кивнула.

— У тій історії, яку Кінг розповідає у «Безсонні»… побачите самі… Патрік Денвіл помирає молодим. Але цілком можливо, що це не так. Розумієте?

— Не зовсім.

— Коли ви знайдете Патріка Денвіл а… або він знайде вас… може виявитись, що він ще дитина, яку описано в цій книзі, — сказала Ненсі, — або старий, як дядечко Моз.

— Ото не пощастить бідоласі, коли так, — пирхнув від сміху старий.

Роланд підняв книжку, уважно роздивився біло-червону обкладинку, провів пальцем по опуклих літерах, які вперто не хотіли складатися для нього в слово.

— Ви впевнені, що це просто історія?

— З весни тисяча дев’ятсот сімдесятого, коли Кінг надрукував рядок: «Пустелею тікав чоловік у чорному — його переслідував стрілець», — відповіла Меріан, — він написав дуже мало «просто історій». Нехай він сам у це й не вірить, зате віримо ми.

«Проте за ті роки, що маєте справу з Багряним Королем, ви вже, напевно, сахаєтеся власної тіні», — подумав Роланд. Але вголос сказав:

— Якщо це не історії, то що?

Відповів йому Мозес Карвер.

— Ми думаємо, що послання в пляшках. Можливо. — В його манері говорити Роланд раптом побачив схожість з говіркою Сюзанни, і на серці йому защеміло. Зненацька він захотів побачити її, дізнатися, що з нею все гаразд. Це бажання було таке сильне, що залишило гіркий присмак на язиці.

— …те велике море.

— Що, даруйте? — перепитав Роланд. — Я замислився.

— Я сказав, що ми вважаємо, що Стівен Кінг закидає свої пляшки в те велике море. Те море, яке ми називаємо Прим. Сподіваючись, що вони до тебе дістануться і та звістка, яка всередині, уможливить для тебе й моєї Одетти досягнення вашої мети.

— І це підводить нас до наших останніх подарунків, — сказала Меріан. — Справжніх подарунків. Перший… — Вона вручила йому скриньку.

Кришка відкривалася на петлях. Роланд уже поклав було ліву руку на кришку, щоб відкинути її, але зупинився і поглянув на своїх співрозмовників. Вони всі дивились на нього з надією і якоюсь тривожною цікавістю. Йому навіть стало якось ніяково. Шалена (проте на диво переконлива) думка стрілила йому в голову: що ці люди — насправді агенти Багряного Короля і коли він відчинить скриньку, останнім, що побачить, буде запрограмований снич і до червоного нуля в зворотному відліку залишиться всього, кілька клацань. А останніми звуками, які він почує перед тим, як світ вибухне довкола, буде їхній божевільний сміх і крик: «Хайл Багряному Королю!» Звісно, все могло бути, проте настала така мить, коли він мусив комусь довіряти, бо альтернативою було божевілля.

«Якщо це воля ка, нехай буде так», — подумав він і відкрив скриньку.

Дванадцять

Всередині, на темно-синьому оксамиті (барві королівського двору Ґілеаду — і невідомо, знали про це дарувальники чи ні) лежав годинник, оповитий ланцюжком. На золотій кришці було вигравіювано три предмети: ключ, троянду, а посередині над ними трохи вивищувалася вежа з крихітними віконцями, що спіраллю марширували вгору.

До очей Роландові підступили сльози — на його власний превеликий подив. Коли він перевів погляд на співрозмовників, двох молодих жінок і одного старого, мозковий центр корпорації «Тет», то спершу побачив шістьох, а не трьох. І кліпнув очима, щоб розігнати фантоми.

— Відкрий кришку і зазирни всередину, — сказав Мозес Карвер. — І не треба стримувати сльози в цій компанії, сину Стівена, бо ми не машини, щоб люди могли легко нас замінити, якби дати їм волю.

Роланд зрозумів, що старий каже правду, і сльози потекли його темними обвітреними щоками. Ненсі Діпно теж плакала, не стримуючись. І хоч Меріан Карвер, поза сумнівом, пишалась тим, що зліплена з міцнішого тіста, але її очі теж підозріло блищали.

Він натиснув на стрижень, що стирчав з футляра, і кришка годинника відскочила вгору. Під нею фігурні стрілки бездоганно точно показували годину й хвилину, Роланд у цьому не сумнівався. А нижче, у власному круглому віконці, секундна стрілка відміряла секунди. На кришці всередині було вигравіювано:

В руки РОЛАНДА ДЕСКЕЙНА

з рук

МОЗЕСА АЙЗЕКА КАРВЕРА,

МЕРІАН ОДЕТТИ КАРВЕР,

НЕНСІ РЕБЕКИ ДІПНО

із вдячністю

Білість понад Червоне, така воля Божа

— Дякую-сей, — хрипким тремтячим голосом промовив Роланд. — Дякую вам, і мої друзі б теж подякували, якби були зараз з нами і могли сказати це.

— Вони промовляють у наших серцях, Роланде, — сказала Меріан. — І ми дуже добре бачимо їх у вашому обличчі.

Мозес Карвер усміхався.

— У нашому світі, Роланде, якщо хтось отримує в подарунок золотого годинника, це дещо означає.

— Що саме? — поцікавився Роланд. Він підніс годинника (кращого він у житті не мав) і прислухався до точного делікатного цокання механізму.

— Що настав час йому залишити роботу й піти на спочинок, рибалити і бавитися з онуками, — пояснила Ненсі Діпно. — Але вам ми його подарували з іншої причини. Нехай він відраховує години до вашої мети й повідомить, коли ви до неї наблизитесь.

— Яким же чином він це зробить?

— У нашій команді «доброго розуму» в Нью-Мексико є один винятковий хлопець, — сказала Меріан. — Його звати Фред Таун. Він багато бачить і рідко помиляється. Цей годинник виготовила швейцарська компанія «Патек Філіп», Роланде. Він коштував дев’ятнадцять тисяч доларів, і виробник гарантує повне відшкодування, якщо годинник стане поспішати чи відставати. Підзаводити його не потрібно, бо він працює на батарейці, — і запевняю, виготовив її не «Північний центр позитроніки» чи якась його філія, — у якій заряду вистачить на сто років. Отож Фред каже, що поблизу Темної вежі годинник, незважаючи ні на що, може зупинитися.

— Або ж стрілки почнуть обертатися в зворотний бік, — додала Ненсі. — Стежте за цими ознаками.

— Думаю, він пильнуватиме. Правда? — запитав Мозес Карвер.

— Так, — кивнув Роланд. Ще раз уважно розглянувши гравіювання на золотій кришці,