Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 3"

богові і віддавати йому хвалу. Згодом, коли вже церква стояла тут, гирло Сіле замулилось чи, може, велика повінь погнала воду іншим руслом; всі ті землі, якими ми їхали, позатопляло, розплодилися москіти, і люди гинули від малярії. Тоді зібралися старійшини й вирішили переселитися на здорові місця, які можна було захищати з моря й куди вестготи, ломбардці та інші розбійники не могли дістатися, бо в тих розбійників не було кораблів. А хлопці з Торчелло всі були добрими моряками. Отож вони розібрали свої будинки, повантажили камінь на барки, на зразок тих, що ми тільки-но бачили, та й збудували Венецію.

Полковник спитав:

— Вам не набридло, Джексоне?

— Ні, ні, пане полковнику. Я ще ніколи не чув про тих, хто заснував Венецію.

— То були люди з Торчелло. Дужі, витривалі хлопці, що мали великий смак. Вони прийшли з невеличкого села Каорле, ген там, на узбережжі, а після навали вестготів до них збігся весь люд із навколишніх міст і сіл. Один чоловік, що возив зброю до Александрії, знайшов там тіло святого Марка і вивіз його, сховавши під свинячими окостами. Він теж був з Торчелло. Отож він привіз тіло до Венеції, і тепер святий Марк — їхній заступник; вони збудували йому собор. Та на той час вони вже торгували з далекими східними країнами, і архітектура в них стала, на мій погляд, надто візантійською. Ніколи не будували вони краще, ніж напочатку, в Торчелло. Ось воно, Торчелло.

— А площа Святого Марка — це там, де сила голубів і де стоїть отой величезний собор, схожий на розкішний кінотеатр?

— Атож. Ви маєте слушність, Джексоне. Усе залежить від того, як подивитись на ту чи іншу річ. А тепер погляньте ген-ген за Торчелло — бачите оту гарну campanile, на Бурано? Вона нахилилася майже так само, як Пізанська вежа. Бурано — густо-заселений острівець, жінки там плетуть чудові мережива, а чоловіки роблять bambini; вдень вони працюють на скляних заводах он на тому острівці, поблизу іншої campanile; це Мурано. Вдень вони роблять чудовий скляний посуд для багатіїв усього світу, а потім вертаються додому маленьким vaparetto [151] і роблять bambini. Одначе не всі щоночі сплять із жінками. Вночі ще полюють на качок, ген на тих болотах, за лагуною; вони полюють на плоскодонках, з довгими рушницями. В місячну ніч постріли чути до самого ранку.

Він замовк на мить.

— А там, за Мурано, — Венеція. Це моє місто. Багато ще показав би я вам, та треба їхати. Погляньте востаннє. Звідси все видно, і можна збагнути, як виникло місто. Тільки ніхто не дивиться на нього звідси.

— Чудовий краєвид. Спасибі, пане полковнику.

— Гаразд, — сказав полковник. — Рушаймо.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Але сам він усе дивився не відриваючись, і місто здавалося йому таким самим прекрасним і хвилювало не менше, ніж тоді, коли йому було вісімнадцять і він, побачивши його вперше, нічого не зрозумів і тільки відчув, що воно гарне. Зима тоді видалася холодна, і гори за рівниною стояли зовсім білі. Австрійці будь-що хотіли прорватися в тому місці, де Сіле та старе річище П'яве створили природну перешкоду.

Якщо утримуєш старе річище П'яве, то в тилу лишається Сіле, за яку можна відступити, коли ворог прорве оборону. А за Сіле не було вже нічого, крім голої, як долоня, землі та густого плетива шляхів, що вели у долини Венето та Ломбардії, і австрійці цілу зиму раз у раз ішли в атаку, щоб пробитися на цю чудову дорогу, якою мчала тепер машина і яка веде просто на Венецію. Тієї зими у полковника — він був тоді лейтенантом у чужій армії, і це потім здавалося трохи підозрілим у його власній армії і добряче зіпсувало йому кар'єру — боліло горло. Боліло воно тому, що весь час доводилося лізти в воду. Обсушитися ніяк не вдавалось, і краще вже було швидше змокнути до нитки й так і лишатися мокрим.

«Австрійці погано організовували атаки, зате часто й настійливо; спершу в нас гатили з гармат, щоб залякати, потім вогонь припинявся, і можна було оглянути позиції й полічити людей. Подбати за поранених не було коли: починалась атака, і тоді ми збивали австрійців, які ледве брели болотом — вода сягала їм аж до пояса, — тримаючи гвинтівки над головою.

Не знаю, що б ми робили, — часто думав полковник, тоді ще лейтенант, — якби вони не переставали стріляти. Та перед самою атакою вони завжди на якийсь час припиняли вогонь, тоді переносили його далі.

 Коли б ми втратили старе річище П'яве і відійшли на Сіле, австрійці перенесли б вогонь на другу й третю лінію оборони, хоч і ту і ту важко було втримати; австрійцям слід було підтягти гармати ближче й бити безперестану, навіть під час атаки, аж поки не прорвуться. Та, хвалити бога, — думав полковник, — з-поміж високого начальства завжди знайдеться який-небудь йолоп, отож вони діяли досить безладно».

Цілу ту зиму він убивав людей, які сунули на нього з гранатами, пристебнутими до портупеї, із важкими ранцями з телячої шкіри, у касках, схожих на казанки. То був ворог.

Але він ніколи не мав до нього ненависті, та й узагалі ніяких почуттів. Він командував, обмотавши горло старою шкарпеткою, намоченою в скипидарі, бо в нього воно весь час боліло, а хлопці відбивали атаки вогнем тих гвинтівок та кулеметів, які ще залишались цілі після артилерійського обстрілу. Він навчав їх стріляти— у європейських військах рідко хто вміє стріляти як слід, — навчав дивишся в лице ворогові, а оскільки вряди-годи все ж випадала спокійна хвилина — то вони стали добрими стрільцями.

Але після кожного артилерійського обстрілу доводилося лічити — і то швиденько, — скільки в тебе зосталося людей. Його самого тієї зими тричі поранено, та йому щоразу на диво щастило— всі три рани були легкі, кісток не зачепило, і таке щастя змусило його твердо повірити в своє безсмертя, бо справді, чом же його досі не вбило в шаленій стрілянині перед якоюсь атакою? Та зрештою і йому перепало, і то добряче — на все життя. Жодне з поранень не підкосило його так, як перша важка контузія. «Отоді,— думав він, — я, певне, і втратив віру в безсмертя. Що ж, у певному розумінні це також багато».

Край цей був милий його серцю, миліший, ніж він міг чи хотів комусь признатися, і тепер він був щасливий, що іще півгодини — і він у Венеції. Полковник ковтнув дві таблетки нітрогліцерину; він умів добре плювати, і йому не