Читати книгу - "Борва мечів"

— А найкраще — рушайте співати у всіх дев’яти містах. Хіба можна позбавляти якесь із них утіхи від вашого співу? Року в кожному місті цілком вистачить.

Він сягнув до кишені киреї, де було заховане золото.

— Наразі пришиби зачинено, і ви муситимете їхати до Сутіндолу, аби сісти на корабель. Та мій Брон знайде вам коня, а я матиму за честь відшкодувати витрати на дорогу…

— Але ж, мосьпане, — заперечив співець, — ви й самі ще не чули моїх пісень. Послухайте хоч хвилинку, благаю!

Пальці вправно забігали струнами цимбал, і тиха солодка музика наповнила льох. Далі Симон почав співати.

Їхав містом пан всевладний

З пагорба високого.

Покохав він, неоглядний,

Кралю чорноокую.

Краля голову задурить —

Згинеш без меча і трунку.

Бо ніщо — палац і уряд

Проти дівчини цілунку.

— Там є ще вірші, — мовив пісняр, перериваючись. — І чимало. А особливо гарний, як на мене, вийшов приспів: «Руки тії золотії холодом лякають, а дівочі теплі руки серце зігрівають…»

— Годі! — Тиріон вислизнув рукою з-під киреї. В руці було порожньо. — Не хочу більше чути цієї пісні. Ніколи.

— Справді? — Симон Срібноязикий відклав цимбали і сьорбнув вина. — Шкода. Втім, «кожній людині — своя пісня» — казав старий майстер, в якого я навчався музики. Може, комусь іншому вона смакуватиме краще. Скажімо, пані королеві, а чи й вашому ясновельможному батькові.

Тиріон почухав рубця на місці носа і відповів:

— Панотець не мають часу на співців, а моя сестра не така до них щедра, як хтось гадає. Мудра людина може заробити більше з мовчанки, ніж зі співу.

Ясніше висловитися він не міг, і Симон швидко зрозумів натяк.

— Моя ціна не видасться вам надмірною, ласкавий пане.

— Добре чути. — Чомусь Тиріонові здалося, що тридцятьма драконами він тут не відбудеться. — То кажіть уже!

— На весільному бенкеті короля Джофрі, — мовив Симон, — має відбутися змагання співців.

— Так. А ще там будуть штукарі, стрибуни, блазні та ведмеді-танцюристи.

— Ведмідь буде лише один, мосьпане, — зауважив Симон, який, вочевидь, виявив до приготувань Серсеї більше цікавості, ніж сам Тиріон, — зате співців аж семеро. Гальєн із Кия, Бетанія Диво-Пальці, Аемон Костян, Аларік з Ейзена, Гаміш-Арфіст, Коліо Квайніс, Орланд зі Старограду — ось їх скільки змагатиметься за визолочену лютню зі срібними струнами… а тому, хто перевершив у своєму ремеслі кожного з них, із якогось дива навіть запрошення не надіслали.

— Ану ж вгадаю, кому: Симонові Срібноязикому?

Симон усміхнувся скромною посмішкою.

— Я ж не аби чого вихваляюся. Я готовий показати, довести хоч перед королем, а хоч перед усім двором. Гаміш — старий, вже й забуває, що він співає… а отой Коліо — куди він пнеться зі своєю тирошійською вимовою? Дякуйте, якщо втямите хоч одне слово з трьох!

— Бенкет улаштовує моя сестра. Навіть якби я зміг видурити вам запрошення, вийшло б якось незугарно. Адже у Семицарстві — сім королівств, у вірі — сім обітниць і сім спокус, на учті — сімдесят сім страв… і раптом вісім співців? Що на це скаже верховний септон?

— Де це ви, мосьпане, раптом набралися побожності? Не чув і не гадав за вами такої прикрості!

— Та не в побожності справа. Є певні звичаї, мусимо їх триматися.

Симон ковтнув ще вина.

— Але ж… у співця життя не тихе і не мирне. Перед ким лишень не заспіваєш, аби зайву копійчину вторгувати. У корчмах і винних льохах такі пики стрічаються, такі свавільні та зухвалі, що страшно і казати. От уявіть: раптом хтось із сімки вашої сестри у такому місці втрапить у халепу. Що робити, леле? Кому весілля рятувати? А ось він я — тільки запросіть, урятую!

Співець лукаво посміхнувся, вочевидь задоволений собою.

— Шість співців — так само незугарно, як вісім, тут я згодний. Гаразд, я поспитаюся про здоров’я Серсеїної сімки. Якщо хтось із них зненацька заслабне, мій Брон вам негайно повідомить.

— Дуже дякую, мосьпане. — Симон учинив би розумно, якби на цьому і спинився, та п’янке відчуття перемоги вже несло його далі. — О, яких пісень я заспіваю того вечора, коли король Джофрі святкуватиме весілля! Аби ж мені тільки опинитися при дворі… тоді його милість почує від мене усе найкраще, тисячу разів співане і тисячами слухачів уподобане! Та якщо замість двору я муситиму співати у якомусь брудному шинку… тоді, мабуть, доведеться приманювати слухачів чимось новеньким. «Руки тії золотії холодом лякають, а жіночі теплі руки серце зігрівають…»

— Не буде потреби, — запевнив Тиріон. — Маєте слово Ланістера. Брон дуже скоро по вас приїде.

— Чудово, мосьпане! — І лисуватий череватий співець знову вхопив до рук цимбали.

Брон чекав з кіньми коло виходу з провулку. Допомагаючи Тиріонові сісти до сідла, він спитав:

— То коли мені везти його до Сутіндолу?

— Ніколи. — Тиріон розвернув коня, щоб рушати. — Зачекай три дні, тоді скажи йому, що Гаміш-Арфіст зламав собі руку. Скажи, що своїм одягом він до двору не пасує, і йому негайно треба пошити новий. А для цього кравці мусять його виміряти. Він не те що прибіжить, а коником прискаче.

Тиріон скривився і продовжив:

— Кажуть, його язик зроблено зі срібла — можеш лишити його собі. А решта хай зникне без сліду.

Брон вишкірився.

— Я тут у Блошиному Подолі знаю одну харчівню — там подають жирну «бевку з мнясом». А мнясо, чував я, туди кидають усяке, що світом ходить.

— Нагадай, щоб я ніколи не ходив туди обідати.

Тиріон дав остроги коню і рушив ристю. Він бажав скупатися, і що гарячіша буде купіль, то краще. Але навіть у цьому скромному задоволенні доля йому відмовила — щойно він повернувся до своїх покоїв, як Подрік Пейн повідомив, що його викликають до Башти Правиці.

— Їхня вельможність хочуть вас бачити. Пан Правиця. Тобто князь Тайвин.

— Я не забувся, хто в нас Правиця, Поде! — визвірився Тиріон. — Я ж бо втратив носа, а не рештки розуму!

Брон з його люті лише зареготав.

— Ого! Диви, не відкуси малому голову!

— Чого б це? Однак він нею не користується.

Тиріон питав себе, що він устиг наробити, чим розгнівав батька. «Або навпаки: чого я не зробив, що мав би зробити?»