Читати книгу - "Том 12"

гнойності мочі, дав мені Vichy і якийсь Helmitol, наказав ще раз покинути всяку дієту і їсти все, що подобається, не намагаючись, однак, запихатись силоміць, коли часом «не лізе». Тії ліки прийшлися мені добре, бо як я їх 10 день всього поприймала, то вже і шлунок перестав мучити, і гной-ність менша стала (а то й на око було видно, що вона таки велика), і «червоні точки та обрізки» зовсім зникли, чого вже дуже давно не бувало (я їх перше щовечора бачила), вага моя збільшилась на Іг/2 kilo, серцебіення і задишка перестали так обридати, навіть білок поменшав (тепер 1,25%, а перше було 1,5%), хоч я тепер їм усяке м’ясо і взагалі дієти не держу, тільки м’ясних супів не їм (сього лікар усе-таки не радить). [...]

Підгоївшись і воспрянувши духом, я зробила маленьку роботку: написала і послала до збірника на честь Франка дві невеликі речі, що вкупі з третьою, написаною дуже давно, становлять наче якусь цілість. Я не можу докоряти собі за таке «нарушення режиму», бо не прийняти участі в сьому збірнику здавалось мені просто морально неможливим, а якби я тепер нічого не написала, то не мала б нічого відповідного, щоб туди послати, а воно вже час.

Писав мені Кльоня, що, може, поїде до тебе. Я не знаю, де він тепер,— якщо у тебе, то спитай його, що я маю робити далі в тім разі, якби Колесса прислав мені валки,— куди саме і коли пересилати їх? Се я питаю на всякий случай, бо більше шансів за те, що Колесса мені їх не пришле.

Бувай здорова, любая. Спасибі Оксаночці за гроші. Тепер я вже до виїзду забезпечена. Трохи згодом зважу, доки саме пробуду тут, то напишу тобі. Міцно цілую тебе, Михаля, Оксаночок.

Твоя Леся

19 лютого 1913 р. Хельван 6/ІІ 1913

Люба мамочко!

От уже і знов довго нема эвістки від тебе, коли не рахувати пересланих газет, «Ради» з рецензією про «Камінного господаря» і «Гадяцької» (хто се там так романтично підписався: «Лео Грустный»? Чи ти не знаєш, хто такий Василько?). «Рідного краю», відколи я тут, не одержую, мені його Кльоня не пересилав, бо збирав №№ з статтею про музикальну етнографію. Остатня картка від тебе була з привітом від Гончаренка. Я передала той привіт Кльоні, він так само дуже утішився ним, як і я, і питає Гончаренкової адреси, а я її не знаю; може, ти знаєш або можеш довідатись, то май добрість, пошли її Кльоні (йому то, либонь, треба хутко) просто, бо через мене буде дуже кружно і довго. Як будеш мені писати, то я просила б сповістити, чи не відбилась якою неприємністю історія з клубом на Люді,— щось вона давно мені не пише, і я навіть не знаю, чи одержала вона мої два листи сеї зими.

Дивує мене теж, що Сірий мовчить,— не може ж бути, щоб він не одержав мого листа, посланого при листі до тебе,— се вже, видно, знов замишляє, «який би ретязь ще сплести». Але мені вже всі оті їхні ретязі обридли, і я їм, врешті, можу таку штуку зробити, якої вони й не сподіваються. Вони всі звикли, що я, ненавидячи прилюдні скандали, ніколи не пишу листів в редакції, не збираю третейських судів і т. п., але в мене все ж є один спосіб — не давати їм ні стрічки,— і я можу вдатись до того способу, хоч би й як то було мені матеріально невигідно. Я не буду загрожувати переходом в чужу літературу, як то роблять інші, бо то «себе дороже стоит», але я можу зробитись учителькою європейських мов і прожити без тих «гонорарів», за які треба стільки зневаги приймати. Та й не тільки в справі гонорарів, а й взагалі нема щирої правди в відношенні наших редакцій до мене (се не стосується до редакції «Рідного краю»),— довго було б про се писати, нехай колись розкажу. Я маю від них багато компліментів, але вони мене за людину не вважають, а тільки за якусь пишущу машину, се для мене ясно. Тільки ж вони колись побачать, що справити собі другу таку «машину», коли сю змарнують, не так-то вже легко...

A prop os, «Вісник» мені не посилав досі 1-ї книжки, де є «Ізольда», хоча я давно послала свою адресу конторі. Коли се вічна історія з передплатою, так невже ж ся поема не варта 8 р.? Адже ж я за неї нічого не одержала поки що, то можна б хоч книжку прислати. Се зветься, що журнал виходить «при ближчій участі» моїй. В чім, властиво, виражається тая «близькість», хотіла б я знати? Чим се я ближче стою до редакторської уваги, ніж, наприклад, Б. Лазаревський (теж найшли «знамени-тость»!)?.. Ет, та годі вже мені про се, а то струю собі сей прекрасний осяйний день, освячений великим Ра, що знов став до нас ласкавий після тижня гніву. А він таки був дуже розгнівався за щось: цілими днями віяв шалений вітер і застилав густим серпанком пороху обличчя Ра. Холодно здавалось і непривітно, хоча справжнього холоду і не було, а так, як буває у нас сухої осені. Вечорами було тихо і досить тепло, але я ще боюся сидіти вечорами надворі, бо спадає роса. Сьогодні вже вітру нема і тепло так, що треба сидіти в затінку, а то кров починав бунту-ватись. Я тому дуже рада, бо і найменший холод мені тепер тяжко терпіти, між іншим, і через те, що важко носити теплу одежу на собі. З половини января я стала поправлятись, а то була так знесилилась і схудла, що таки буквально «ледве по світі ходила». Потім лікар дав мені деякі ліки, що, либонь, мені добре прийшлися (якийсь Helmitol з водою Vichy), крім того, мене примусили снідати в ліжку, як тільки прокинусь, а потім одягатись, залишити дієту і їсти, що і скільки зможу. Від того часу вага моя, а головно сила, стала більшати, і я вже можу ходити, не задихаючись, чесатись стоячи і не куняти по цілих днях, а бути як всі люди. По аналізу видко, що білок зменшується і бацили зникають,— значить, діло йде на лад. Сьогоднішній день дає надію, що весна вже як слід почалась, певне, і моя поправка піде як слід. От тільки курортне животіння вже обридло і хочеться додому.

Будь здорова, люба мамочко, міцно