Читати книгу - "Останній пророк"

— Немає рації, Єгоханане! Ми зобов’язані брати реманент і матеріял від власників цих крамниць. Якби ми хотіли придбати собі реманент на власність — все одно мусіли б платити чинш далі. А засоблятися в бляху, мідь, спиж — це не так легко, Єгоханане. Це все вони, наші багатії, мають у своїх руках. Тут не сміє бути жадної іншої власности, крім тієї, що належить нашим панам. Нам не належать ані наші очі, ані руки, ані сприт. Лише злидні є неподільно наші!..

— А коли не стане очей і рук, Азо?

— Треба намагатися, щоб вистачило. Треба вчити своїх синів, щоб батьки мали притулок на старість. Тому-то ми тут не любимо брати чужих дітей у науку. Ремество мусить зіставатися серед нас. Це всіх дивує, що тебе прийняв наш старий. Але тепер усім відомо, що ти також із роду харашімів-мідярів.

— Ну, а для тих, що не мали б ані синів, ані сили, щоб продовжувати працю?

— Для них, Єгоханане, ще залишається місце під храмом, серед жебраків. Там вони, пани премилосердні, кидатимуть нам по асові на тиждень, але й це не задурно. Піди колись послухати, як кричать подяку, як вихваляють їх старці за милостиню.

— То ви раби, Азо!

— Раби, Єгоханане!

— Чому ж не покидаєте цієї праці? Чому не тікаєте з цієї неволі? Таж вона гірша від єгипетської!

— Маєш правду! Гірша! Але покинути!.. Це багато легше сказати, ніж виконати. Це є також мрія багатьох із нас. Покинути цю вуличку й податися геть за місто, далеко за Єрусалим. Туди, де є рілля, яку можна орати, де є дерева — щоб обрізувати, виноградники — щоб їх обкопувати. Де людина є паном землі і її плодів. Де між людиною й Вишнім не стоїть примара ненаситного пана. Але на це потрібні гроші і знов гроші. А до того всього це ж наше ремество, Єгоханане. Мої предки ще побивали міддю скинію Вишнього в пустелі Фаран, працювали для царя Соломона, коли він будував свій храм, працювали в великому полоні і знов за часів великого Ездри. Таких, як я, тут багато. Ми харашіми з діда прадіда. Були для нас добрі часи, бували і злі. Тепер мабуть найгірші. Але ми вже наче той ідумейський пес, що, звикши бігти за господаревим верблюдом, біжить і за його конем. Немає нам, кажу тобі, Єгоханане, виходу з цієї вулички!

Сперечатися далі було б зайвим. Усе було з’ясовано. І від цієї безнадійної зрозумілости хотілося Єгохананові зірватися з місця й закричати комусь грізне і тверде пророче слово: «Господи, Господи, взиваєте ви мене, але серце ваше далеко від мене, а роде лукавий і прелюбодійний!..»

Розмова вщухла. Швидко докінчували працю, складали реманент, кінчали передсуботнє прибирання домів, — арубта переходила в сабат. Це вона, священна, ангельська субота, що на її прихід радуються навіть ангели в небесах, наближалася легкими стопами до цієї вулички. Була ще далеко, але легкий, танковий крок і весела пісенька вже тепер злагіднювали обличчя чоловіків і жінок та притишували дитячу верескливість. Єгоханан відбував суботу в Авакумовім домі, де мав і свій суботній одяг. Але, приправляючись тепер до радісного дня, не відчував він таких радощів як звичайно. Сьогоднішня розмова з Азою відкрила йому двері до не знаної досі біди й безнадії, і він не міг ані молитися, як би належало цього вечора, ані радісно співати, як бувало з ним останніми часами зелотського життя.

У суботу ранком пішов Єгоханан, як звичайно, до маленької молитовні своєї вулички, куди сходилися лише довколишні ремісники. І не міг молитися. Уста вимовляли, правда, побожні слова молитов, і тіло виконувало приписані рухи, але душа була далеко від цього дому молитви. Тяжко було б навіть і сказати, про що снувалися ті думки, навіть може й не думки, а просто неспокій, що від вчорашньої розмови з Азою довго не давав спати в його духотливому пристрішку. Була це напруга очікування, й коли, при кінці молитов, відчув на плечі чиюсь руку, то ще й не обернувся, але вже знав, що це Симон. І йому раптом стало радісно й весело. Так, це був він. Вони вийшли разом, і Єгоханан спочатку мовчав, не знаючи з чого почати, так багато слів і думок просилося назовні.

— Бачив я, бачив, як ти пильно працюєш, Єгоханане. Мабуть буде з тебе кращий харашім, ніж гаон, — весело почав Симон. А Єгоханан аж спинився від подиву:

— А хіба ж ти заходив у вуличку? Чому ж я тебе не бачив?

— Не лише заходив, але й із Авакумом про тебе говорив. А не бачив ти мене, бо не одні лише двері має кожна хата. Тепер же я піду з тобою до Авакумового дому, бо старий запросив мене до обіду. Потім підемо за місто.

Суботній обід пройшов, як усі суботні ремісничі обіди в Єрусалимі. Достаток вибагливішої ніж у будень страви, багато співу й молитов, трохи вина і найбільше радощів. І швидко Симон з Єгохананом були за містом. Умостилися на пригорбі під кам’яним муром, де лагідно пригрівало зимове