Читати книгу - "Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже"

Від роздумів його пробудило похмуре рипіння: труну опускали в могилу. Лоїк підійшов. Лаковане віко поринало в тінь: Лоїк досі нічого не усвідомлював. Він подбав про кожну деталь похорону, і хоч як це парадоксально, клопіт його тримав на певній відстані, не допускав до суті. Це якщо не враховувати неоціненної підтримки сім’ї: матері в комі, братової спецоперації…

Досі цей дерев’яний ящик був лише синонімом проблем з логістикою. Навіть сьогодні довелося шукати добровольців, щоб відвезти його на кладовище, — Має, старого мешканця Бреа з Північного острова, який наглядав за їхнім будинком, та ще кількох непоганих хлопців. Вони несли труну на плечах вузькими вуличками містечка — і, звісно, під дощем. Справді, кінець спіткає все суще.

— Чи бажаєте промовити кілька слів?

Священик звертався до Ервана — Лоїк і Ґаель уже попередили, що не казатимуть нічого. Старший похитав головою, похмурий мов грозова хмара. Усі відійшли від могили без найменшого натяку на прощання. Лоїк передбачав, що кожен кине по квітці агапантуса на труну — він дістав їх з оранжереї, — але Ерван не погодився: «Давай без пафосу». Вибухнула сварка. Як зазвичай, молодший здався. Урешті-решт, чи хотів би Морван квітів на своїй могилі? Точно ні.

З’явилися гробарі. Могилу закидали землею. Про що думали інші? Вони, певно, як і Лоїк, були в зміненому стані, відчували лише той самий мінімум: вітер, нудьгу, порожнечу. Велика вода надійде пізніше. Або ні.

Особливо уважно Лоїк придивлявся до сестри. Сьогодні вона мовби втратила своє сяйво. Сіруватий відтінок обличчя нагадував про сумні часи брудних простирадл, а очі, досі прозорі мов крига, потьмяніли. А надто зіниці, зазвичай гострі, ніби дрібні діаманти, — нині геть розмиті. Не слізьми, ні, якимсь водянистим упокоренням. Але врода на місці: риси ніби ще пронизливіші через те, що вона схудла. Неможливо вгадати, що сестра думає чи відчуває, та він і намагатися не хотів. Капкан, засипаний снігом.

Для Ервана все було значно простіше. Він не носив уніформу, але перейнявся її ідеєю. Чорне пальто, костюмчик, ніби в службовця поховального бюро. Його звичне вбрання для місць злочину. Не відчував у собі войовничого духу, та коли обставини виштовхували за межі його можливостей — наприклад, змушували висловлювати власні почуття, — заповзав у свій панцир і не вистромлював носа. Його манери й вираз обличчя пасували б до будь-якої офіційної церемонії. Такий собі меморіал загиблим, стандартний, безособовий. Утім, Лоїку ввижався інший образ: його брат, випростаний під дощем, нагадував громовідвід, що всотує блискавиці родини та заганяє їх під землю.

— Ходімо?

Лоїк стрепенувся: біля нього стояла Ґаель у шапці й каптурі. Накладаючись одне на одне, вони утворювали над її чолом подвійну діадему. Він роззирнувся навколо: гробарі пішли, пам’ятник уже поставили на місце, на цвинтарі крім них не лишилося ні лялечки. Вони все-таки здійснили цей подвиг: на похороні славетного Ґреґуара Морвана не було нікого, крім трьох дієздатних членів сім’ї. «Хай усі вони йдуть до сраки!» — сказав би Старий.

Варто було б вигравіювати цю епітафію на його могилі.

Двоє братів і сестра, які борознять архіпелаг Бреа на велосипедах, — те ще видовисько. Вони перетнули містечко до мосту Ар Прат, щоб дістатися Північного острова, далі проїхали вздовж бухти Кордері до маяка Розедо на заході. Мовчки крутили педалі, а рипіння коліс прорізувало ніч, яка насувалася. Здаля було чутно звуки прибою: роздратовано накочувалися важкі хвилі.

Після Південного острова, його середземноморської рослинності та поставлених упритул будиночків, вони опинилися в чистих ландах: гранітні блоки, вишикувані «струнко», флуоресцентні рівнини, де розвіваються лише коси папороті. Це була улюблена зона Ґаель, дика й забута людьми: там відкрите море плюється різкими вітрами й холодом, від якого так цокотять зуби, що можна прикусити язика.

Мандрівка (три кілометри, з яких чимала частина — узбережжям) зігріла їх. Коли підкотили велосипеди до родинного будинку, їх зустрів старий Має, типовий бретонець, ніби прямісінько з краєзнавчого музею, зі скорботним виглядом. Навіть він, вікопомний сторож їхньої домівки, не наважився залишитися на церемонію.

Старий розпалив для них вогонь у каміні, й це надало сільської атмосфери зовсім не сільському інтер’єрові. Ґрегуар ненавидів село й облаштував свою оселю як паризький лофт, із кухнею в американському стилі та побутовим приладдям останнього покоління. Усі були йому вдячні за таке рішення: ні запаху плісняви, ні цвілі по кутках, ні крижаних протягів чи вологої постелі. Технічних приписів Морвана тут дотримувалися строго: тепло й сухо.

Що ж до декору — тут він, навпаки, поступився бретонській простоті: перестінки з фарбованого дерева, старовинні малюнки й світлини краєвидів острова з висоти пташиного польоту, купа дрібничок, які нагадували про відкрите море й корсарів. Ґаель більше не звертала на них жодної уваги — вона виросла серед цих наївних оздоб. Вбачала в них радше щось зворушливе: вперте батькове бажання переконати всіх у своєму мореплавському корінні — як тоді, коли він керував своїм моторним човном «Boston Whaler» та вдавав із себе морського вовка.

Після гарячущого душу Ґаель всілася у вітальні, в кріслі, обличчям до полін, які тріщали в каміні, ніби кістки. Хотіла посидіти в спокої, але брати на кухні знову почали гиркатися. Чергова причина: продаж будинку. Ерван, не добираючи слів, стверджував, що треба якнайшвидше позбутися цього «лайна з блакитними віконницями», а Лоїк пояснював, що Міла й Лоренцо люблять проводити тут канікули.

— Може, ти хочеш, щоб вони ще й бретонську вивчили?

Ґаель встала й натягла дощовик: їй набридло слухати, як ці двоє півнів чубляться, щоб не давати волі скорботі. Вийшла, навіть не попередивши їх, і потрапила в морську ніч, напоєну пахощами жавелю.

Сходив повний місяць, і на небі кольору індиґо можна було розрізнити посічені контури чорних сосен. Під таким кутом Бреа нагадували японський краєвид. Вона ще не бачила, але передчувала відплив. Невеличка бухта за будинком уже розливала в повітрі запахи йоду й водоростей. Хвилі відступали, стиха посміюючись.

Ґаель перетнула сад, зашпортуючись об трали для молюсків та клітки для крабів (Старий полюбляв