Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Тоді, можливо, багнюка та сміття — це те, чого мені не вистачає.

— Ти почуваєшся нормально, Привиде?

— Я все ще намагаюся знайти себе.

— Усі крізь це проходять. Це минеться.

— Правда?

— Правда.

— Коли? Як? Чому?

— Точно цього ніхто не скаже. У всіх це відбувається по-різному. Повз мене пропливла зграйка рибок — гарненькі створіння в чорну та червону смужку.

— Я все ще не можу довести до кінця цю справу зі Всевіданням, — помовчавши хвилинку, мовив Привид.

— Ну, і добре. Кому воно здалося? — сказав я.

— ...І я все ще працюю над Усемогутністю.

— Це теж нелегка справа, — погодився з Привидом.

— Ти все розумієш, Татку...

— Намагаюсь. У тебе ще якісь конкретні проблеми?

— Окрім екзистенціальних, ти хочеш сказати?

— Ну, так.

— Ні, таких нема. Я переніс тебе сюди, аби попередити щодо такого собі типа на ім’я Мандор. Він...

— Він мій брат, — сказав я.

Запало мовчання. А тоді Привид спитав:

— То, виходить, він мій дядько, так?

— Гадаю, так.

— А як щодо жінки з ним? Вона...

— Це Фіона. Моя тітка.

— Тобто, моя двоюрідна бабуся. О боже!

— Що тебе турбує?

— Про родичів погано не говорять, хіба не так?

— Тільки не в Амбері, — сказав я. — В Амбері ми постійно так робимо.

Світлове коло блимнуло ще раз. Ми знову опинилися в коридорі.

— Оскільки тепер ми в Амбері, — проказав Привид, — хочу сказати про них погано. На твоєму місці я б їм не довіряв. Мені здається, вони трохи шизануті. А ще хамовиті та брехливі.

Я розсміявся.

— Ти стаєш справжнім амберитом.

— Справді?

— Так. Ми всі такі. Не переймайся. Але цікаво, що між вами сталося...

— Я краще сам це владнаю, якщо ти не проти.

— Як вважаєш за краще.

— Тобто мені не треба тебе попереджувати щодо них?

— Ні.

— Гаразд. Це те, що мене турбувало. Тоді, мабуть, я піду, спробую пошукати трохи багнюки та сміття...

— Зачекай.

— Так?

— Ти, здається, останнім часом дуже вправно переміщаєш речі Тінями?

— Так, здається, я вдосконалююся.

— А як щодо того, аби переправити невеличкий загін вояків та їхнього ватажка?

— Гадаю, я міг би впоратися з цим.

— А ще мене.

— Звичайно. Де вони й куди їх треба доправити?

Попорпавшись у кишені, я вивудив звідти Козир Люка і виставив його перед собою.

— Але ж... Це той тип, якому ти звелів не довіряти! — здивувався Привид.

— Тепер можна, — заспокоїв я його. — Але тільки в цій операції. І все. Трохи змінились обставини.

— Я не розумію. Але, якщо так кажеш...

— Можеш його розшукати та все владнати?

— Звичайно, можу. Куди вас усіх перенести?

— Ти знаєш Вежу Чотирьох Світів?

— Так. Але, Тату, це небезпечне місце. Туди важко потрапити й важко забратися звідти. І це саме там руда жінка спробувала заблокувати мені енергопостачання.

— Джасра.

— Не цікавився її ім’ям.

— Вона — Люкова мати, — сказав я, помахуючи Козирем.

— Погана кров, — констатував Привид. — Може, нам краще не мати жодних справ із будь-ким з них.

— А може, вона нас теж супроводжуватиме, — сказав я.

— О ні! Це дуже небезпечна особа. Не варто підпускати її близько до себе, а надто в такому місці, де вона має могутність. Джасра може знову спробувати схопити мене! І цього разу це їй може вдатися.

— Їй буде не до того через інші справи, — сказав я. — А мені вона може знадобитись. Отже, починай вважати її частиною завдання.

— Ти достеменно знаєш, що робиш?

— На жаль, так.

— Коли хочеш туди вирушити?

— Почасти це залежить від того, коли будуть готові Люкові вояки. Тобі краще з’ясувати це самому.

— Добре. Але я й досі вважаю, що ти помиляєшся, мандруючи до такого місця в такому товаристві.

— Мені потрібні помічники, і розклад мене влаштовує, — відказав я.

Привид коалесціював у точку, наостанок мигнув і зник.

Я набрав повні груди повітря, але зітхати передумав, і попрямував до найближчих зі своїх дверей. Був уже майже на місці, коли відчув, що хтось намагається зв’язатися зі мною через Козир. Корал?

Відкрившись для контакту, я знову побачив перед собою Мандора.

— У тебе все нормально? — запитав той. — Нас так дивно перервали...

— Усе чудово, — відказав я. — Нас перервали так, як це трапляється раз у житті. Не хвилюйся.

— Здається, ти трішечки збуджений.

— Це тому, що я страшенно довго підіймаюся сходами, а всі сили Всесвіту зібралися докупи, аби мені завадити.

— Не розумію...

— Бурхливий день видався, — відказав я. — Побачимося.

— Але я хотів ще поговорити з тобою — про ці камені й про новий Лабіринт, та...

— Не зараз, — сказав я. — Чекаю на виклик.

— Вибач. Нема куди поспішати. Поговоримо згодом.

Він розірвав контакт, а я взявся за ручку дверей, розмірковуючи над тим, чи не краще було б для всіх, якби я перетворив Привида на автовідповідач.

7

Плащ я повісив на Джасру, перев’язь із мечем кинув на ліжко. Почистив чоботи, умився, розшукав у гардеробі нарядну сорочку кольору слонової кістки, розшиту золотом, оздоблену тасьмою, мережками і збірками, й натягнув її та сірі штани. Почистив щіткою пурпуровий камзол, на який я колись наклав закляття, аби той, хто його носить, здавався гарнішим, дотепнішим і надійнішим, аніж насправді. Я подумав, що саме зараз воно може добре мені прислужитися.

Коли розчісувався, у двері постукали.

— Хвилинку! — гукнув я.

Закінчивши чепуритися, готовий іти, а можливо, й бігти, бо вже запізнювався, я підійшов до дверей та відчинив їх.

На порозі стояв Білл Рот, одягнений у коричневе та червоне, схожий на підстаркуватого кондотьєра[99].

— Білле! — промовив я, плескаючи його по руці, по плечу і пропускаючи до кімнати. — Радий тебе бачити. Я щойно повернувся. Вибрався з однієї халепи і збираюся вскочити у нову. Не знав, чи ти тут, чи подався кудись. Хотів зустрітися з тобою, щойно вирвуся з цієї круговерті.

Він посміхнувся і легенько штовхнув у плече.

— Мене запросили на