Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Інститут 📚 - Українською

Читати книгу - "Інститут"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Інститут" автора Стівен Кінг. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 141
Перейти на сторінку:
три дюйми ліворуч.

5

Друга половина іспиту була такою ж легкою, як і перша, і Люк вирішив, що з есе він теж непогано впорався. Принаймні не розтікався мислію по древу. Уже виходячи зі школи, він знову побачив ту руду гарнюню. Вона сиділа на лавці самотою і плакала. Люк загадався, чи сильно накосячила вона в тесті, і якщо так — то наскільки все погано: не потрапить в обраний універ чи взагалі в жоден. Він загадався, як воно — мати такий мозок, що не знає відповідей на всі питання. Загадався, чи не варто йому підійти до дівчини і спробувати її втішити. Загадався, чи сприйме вона таку спробу від хлопця, що, по суті, був іще малолітньою козюлькою. Певно, скаже йому прикинутися віником і вимітатися. А ще Люк зачудувався з того, як посунувся смітник, — воно було якось моторошно. Тут йому спало на думку (наче одкровення сяйнуло), що все життя — це, по факту, один великий академічний тест, тільки замість чотирьох чи п’яти варіантів відповіді тобі дають кількадесят. Включно з лайном на кшталт «рано чи пізно» або «може, так, може, ні».

Мама махала йому рукою. Люк махнув у відповідь і побіг до автівки. Коли він усівся і пристебнувся, Айлін спитала, як він, на його ж думку, впорався.

— На відмінно, — відповів Люк.

Він променисто усміхнувся до мами, але з голови йому ніяк не йшла та руда дівчина. Погано, що вона плакала, однак якимось чином гірше було те, як вона похнюпилася, коли він зазначив її помилку, — мов квіточка зів’яла.

Він наказав собі не думати про це, та, ясна річ, не зміг. «Спробуйте не думати про полярного ведмедя, — сказав якось Федір Достоєвський, — і побачите: ця клята тварина щосекунди спливатиме в голові».

— Мамо?

— Що?

— Як гадаєш, пам’ять — це дар чи прокляття?

Айлін навіть не замислилась над відповіддю. Бог знає, що вона сама пам’ятала.

— І те, і друге, любий.

6

Якось у червні, о другій ночі, поки Тім Джеймісон патрулював собі головну вулицю Дюпрея, на алею Диколіса, що в передмісті на півночі Міннеаполіса, завернув чорний універсал. Диколіс — дивна назва для вулиці, тож Люк і його друг Рольф перейменували її на алею Диколиза — почасти тому, що так назва стала ще дивнішою, а почасти тому, що їм обом уже кортіло лизатися з дівчатами, причому дико.

В універсалі сиділи чоловік і дві жінки. Його звали Денні, їх — Мішель і Робін. Денні був за кермом. Десь посереди­ні цієї звивистої тихої вулички він погасив фари, беззвучно підкотив до узбіччя і заглушив двигун.

— А ви певні, що цей — не ТП? Бо фольгову шапочку я з собою не брав.

— Ха-ха, — без жодної інтонації вимовила Робін; вона сиділа позаду.

— Звичайний ТК, — відповіла Мішель. — Нема причин накладати в штанці. Давайте вже до справи братися.

Денні відчинив бардачок між двома передніми сидіннями і дістав звідти мобільник, що скидався на біженця з дев’яностих: масивний прямокутний корпус і коротка товстенька антена. Денні передав телефон Мішель. Поки жінка натискала кнопки, він відчинив у бардачку фальшиве дно і дістав рукавички з тонкого латексу, два «ґлоки-37» і аерозольний балончик, який, якщо вірити етикетці, містив освіжувач повітря «Ґлейд». Один із пістолетів він передав на заднє сидіння Робін, другий лишив собі, а аерозольний балончик віддав Мішель.

— За роботу, велика трійце, за роботу, — з протягом примовляв Денні, натягаючи рукавички. — Рубін, Рубін, суперзагін.

— Не вимахуйся, не школяр уже, — сказала Мішель, а тоді заговорила в телефон, який притискала до вуха плечем, щоб і собі рукавички натягнути: — Саймондс, прийом.

— Прийом, — відповів Саймондс.

— Це Рубінові. Ми на місці. Вирубай систему.

Вона чекала, прислухаючись до Джеррі Саймондса на іншому кінці дроту. У будинку Еллісів, де спали Люк і його батьки, згасли встановлені в передпокої й на кухні панелі сигналізації «ДеВолт». Мішель отримала відмах і підняла великі пальці, передаючи сигнал колегам.

— Окей. Усе готово.

Робін перекинула через плече екстрену валізку, яка скидалася на звичайну жіночу сумочку середнього розміру. Поки вони вибиралися з універсала з номерами дорожнього патруля штату Міннесота, у салоні не засвітилося. Група тісним рядком промайнула між оселею Еллісів і сусіднім будинком Дестінів (де спав Рольф і, певно, бачив уві сні дикі лизання) і зайшла на кухню з Робін на чолі, бо в неї були ключі.

Вони зупинилися біля плити. З екстреної валізки Робін дістала два компактні глушники і три пари легких спец­окулярів на еластичних лямках. Від окулярів вони стали схожі на комах, зате на темній кухні було видно як удень. Денні й Робін прикрутили глушники. Мішель повела загін через вітальню до передпокою, потім на сходи.

Вони повільно, проте досить упевнено пересувалися коридором на другому поверсі. Кроки заглушала килимова доріжка. Денні й Робін зупинилися перед першими зачиненими дверима. Мішель пройшла до других. Вона озирнулася на колег, засунула під пахву аерозольний балончик і підняла обидві руки з розчепіреними пальцями: «Дайте мені десять секунд». Робін кивнула і вистромила вгору великі пальці.

Мішель відчинила двері і зайшла до спальні Люка. Завіси на дверях тихо рипнули. Силует у ліжку (з-під ковд­ри стирчала тільки копичка волосся) трохи поворушився, потім знов завмер. О другій ночі цей малий мав би спати мертвим сном, перебувати в його найглибшій фазі, але де там. Може, малі генії сплять не так, як звичайні діти, хтозна. Може, хтось і знає, тільки не Мішель Робертсон. На стіні висіли два плакати, їх можна було чітко роздивитися крізь окуляри денного бачення. На одному скейтбордист застиг у стрибку: коліна зігнуті, руки випростані, зап’ястки зведені над головою. На другому — «Рамонз», панк-група, яку Мішель слухала ще в середній школі. Вона подумала, що всі учасники гурту вже померли, подалися до великого небесного пляжу Рокевей.

Жінка рушила вглиб кімнати, подумки справляючи відлік: чотири… п’ять…

На рахунок шість вона стукнулася стегном об письмовий стіл. На ньому стояв якийсь приз, він перекинувся. Стук був негучним, але малий перекотився на спину і розплющив очі.

— Мамо?

— Еге ж, — відповіла Мішель. — Як тільки схочеш.

Вона помітила, як в очі хлопця закрадається тривога, як він розтулив рота, щоб іще щось сказати. Мішель затамувала подих і розпорскала аерозоль у двох дюймах від обличчя хлопчика. Той моментально знепритомнів. Як завжди. І коли діти прокидалися за шість чи вісім годин по тому, то жодного похмілля не відчували. Хімія полегшує нам життя — так думала Мішель, рахуючи далі: сім… вісім… дев’ять.

На рахунок десять Денні й Робін увійшли в кімнату Герба та Айлін. І одразу побачили: є проблема. Жінки в ліжку не було. Двері у ванну кімнату стояли прочинені, по підлозі стелилася трапеція світла. Надто яскраве як для спецокулярів. Денні й Робін зняли їх і випустили з рук. Підлога тут була з лакованого паркету, і в тихій кімнаті ясно пролунав подвійний стукіт.

— Гербе? — почувся тихий голос із ванної. — Ти що, склянку з водою перекинув?

Робін наблизилась до ліжка, дістала «ґлок», що висів у неї за спиною, на поясі слаксів. Денні рушив до дверей у ванну кімнату, навіть не намагаючись стишити

1 ... 14 15 16 ... 141
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інститут», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Інститут"