Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

—Дякую, — сказав Ленс. — Атея тут єдина може вполювати «Лакі Страйк». Щочетверга відкладає пачку для мене.

Кітті пильно простежила, як він поклав пачку в нагрудну кишеню.

Атея стояла, гордо напнувши голі груди. Ніякої скромності. Її очі палали. Вона не зводила їх з Ленса.

— Ви прийдете сьогодні? — запитала вона, не помічаючи ніякової атмосфери.

— Ні, не сьогодні, Атеє. — Він неприродно махнув головою. — Будь чемною і постарайся роздобути ще. Я повернуся за кілька днів.

Він уклав монету їй у долоню, а тоді взяв під руку Кітті.

—Ходімо, оглянемо решту ринку.

— Це якось дивно, — прошепотіла мені Стелла.

Таки дивно. Але я не збиралась обговорювати це з нею, адже Кітті могла почути.

—Ленс купив сигарети в жінки. Що тут дивного?

Стелла вишкірила зуби й зупинилася біля столу з кольоровим намистом.

—З тобою все гаразд? — запитала я Кітті, коли Ленс відійшов на безпечну відстань.

—Звісно. А що?

Добре. Отже, зустріч її не засмутила. Тоді не питатиму далі.

—Та нічого. Переживаю, щоб у тебе не було теплового удару.

Кітті вдихнула вологе повітря на повні груди й тріумфально всміхнулася.

—Мені тут так добре.

* * *

На пляжі Стелла розстелила покривало, пильнуючи, щоб їй дісталося місце біля Елліота.

—Я вмираю з голоду, а ти? — Вона спробувала заволодіти його увагою.

—Я добре поснідав, — пробурмотів він, сперся на велетенський корч, викинутий на пісок прибоєм, і, насунувши капелюх на обличчя, урвав розмову.

Тепер ми були на іншому боці острова, неподалік бази. І хоч місце для пікніка обрали в затінку пальми, білий пісок досі віддавав тепло. Я сіла, незручно підібгавши ноги, а Кітті розклала на покривалі скомпонований з дарів ринку обід: хлібину, гроно яскраво-жовтих мініатюрних бананів, чотири пляшки кока-коли й кавалок сиру.

Спершу ми їли мовчки, задивившись, як хвилі розбиваються об берег. Кітті вказала рукою на море й висловила вголос те, про що думав кожен:

—Важко повірити, що тут іде війна. Хіба можна руйнувати такий красивий куточок?

Кивнувши, я взяла ще один банан. Банани на острові відрізнялися від бананів удома. Ці мали інший смак — терпкіший і з лимонною ноткою.

—Але вона йде, — констатувала я.

— І при тому серйозна, — додав Ленс. — Учора японці збили три наші літаки.

Стелла стривожилася:

—Думаєш, бої перекинуться на острів?

—Можливо, — похмуро мовив Ленс. — Але полковник Донаг’ю в це не вірить. Він дурень. Закладаюся, ми спатимемо в казармах, коли японці налетять на острів і закидають його бомбами.

Кітті занепокоєно глянула вгору, а тоді похитала головою.

—Полковник Донаг’ю захистить цей острів.

Ленс знизав плечима.

—Хай буде по-твоєму, — гірко всміхнувся він, — я провів би операцію краще навіть із зав’язаними очима.

Надто хвалькувате твердження як на двадцятип’ятирічного солдата, але Кітті його самовпевненість не збентежила. Вона сперла голову на Ленсові коліна. Той задоволено усміхнувся.

Елліот похропував. Стелла про щось міркувала.

—Пройдуся, — мовила я, підводячись. Кітті вдавала, що дрімає. Я поправила капелюх і зняла черевики. — Невдовзі повернуся.

Але ніхто не зреагував.

Я ішла пляжем і зрідка зупинялася, щоб розглянути камінець або мушлю чи помилуватися пальмами, які замість того, щоб рости прямовисно, тягнулися до моря. Вітри й тропічні циклони роками виточували їхні стовбури, але мені хотілося думати, що дерева чули поклик океану. Раптом пригадалися слова Вестрі про те, що острів змінює людей. Чи стане мені сили опиратися?

Загрузнувши в пісок по кісточки, я пересувала ноги далі. Як добре після ринку під тиху колискову хвиль побути наодинці з думками. Здавалося, що порожній пляж тягнеться в безкінечність. Я побрела ближче до води, насолоджуючись дотиками прохолодного, поцілованого морем піску. Кожен крок залишав глибокий відбиток.

Зовсім близько в гнізді на камені закричав мартин. І раптом я помітила пару чужих слідів. Нечіткі, давніші, але відносно свіжі. Чиї вони?

Я стала переконувати себе, що йти далі — нерозумно. «А якщо це тубілець? Канібал? — подумала я і похитала головою. — Я сама. Краще повернутися». Та сліди манили мене далі й зникали за вигином пляжу. «Ще кілька кроків».

Сліди зупинилися біля зім’ятого бежевого покривала. Книжка не давала вітру його вкрасти. Я одразу впізнала стандартну армійську тканину: така сама вкривала моє ліжко. Але хто тут?

Щось зашаруділо в густих кущах між пальмами, і я сполохано обернулася.

—Ну привіт, — сказав чоловік, який вигулькнув нізвідки за сотню метрів від мене. Обличчя ховалося за величезною пальмовою гілкою, а коли він її відхилив, я впізнала Вестрі.

—Привіт, — здивувалася і водночас зраділа я.

Ця зустріч могла обернутися чимось набагато гіршим.

—Ти стежиш за мною? — піддражнив він мене.

Спочатку я засоромилась, а тоді мене це роздратувало.

—Ото вигадав! — погордливо відказала я: ще вирішить, що я його переслідую. — Я просто гуляю, і мені вже час повертатися. Друзі чекають.

—Ох, не йди, — усміхнувся Вестрі, вертикально встромив пальмову гілку в пісок і сів під нею. — Глянь, яка чудова тінь. Не присядеш на хвильку?

Хіба можна опиратися цій усмішці? Я вагалась, але кутики рота без дозволу поповзли вгору.

—Гаразд, — усміхнулася всупереч собі. — Проте тільки на хвильку.

— Чудовий день, — спершись на лікті, сказав Вестрі.

— Непоганий. — Я обсмикнула нижче поділ сукні.

—Що привело тебе на мій пляж?

— Твій пляж?

—Так, — незворушно відповів він. — Я його відкрив.

Я пирснула від сміху.

—Овва!

— Розумієш, це незаймане узбережжя, — вів далі Вестрі. — Звісно, тут завжди були тубільці. І завжди будуть. Але решта світу про нього не здогадується. Тому зараз цей шматочок раю — мій, — мовив він і глянув на мене. — Ну, гаразд, наш. Половиною я тобі поступлюся.

—Яка нечувана щедрість, — підіграла я.

—Знаєш, що я вчиню, коли закінчиться війна?

-Що?

—Я куплю цей шматок пляжу, — серйозно мовив Вестрі. — На скільки стане грошей. Збудую тут дім і житиму із сім’єю. Ми з дружиною милуватимемося сходом сонця щоранку й слухатимемо шум прибою щоночі.

—Звучить дуже романтично. Та, гадаю, ти блефуєш. Невже ти справді хотів би жити тут після, — повела я рукою на океан, з якого на наш острів у будь-яку мить могли напасти японські кораблі, — після цього всього? Після війни?

Вестрі кивнув.

—Звичайно. Це рай.

«Так, це рай», — подумки нагадала собі я.

—Але невже тебе вдома не чекають?

—Ні. —