Читати книгу - "Бунгало, Сара Джіо"

Він стверджував, а не питав. Побачив мій перстень.

—Так.

—Ти кохаєш його?

—Дивне запитання.

—Просте, — вищирився Вестрі. — Яка відповідь?

—Звісно, кохаю. — Я відвела погляд. Але чому він так пильно дивиться на мене?

—Він добрий?

Я кивнула:

—Нізащо не вийшла б за недоброго.

Хвилі підповзали дедалі ближче до покривала. Вестрі звівся на ноги, я теж.

—Мусимо пересунути табір, а то старигань океан нас проковтне.

Я усміхнулася.

—Мені час повертатися. Друзі чекають.

Вестрі кивнув:

—Я тебе проведу.

Дорогою назад узбережжя здавалось іншим, можливо, тому що я дивилася на нього очима Вестрі. Уявляла, як він житиме на острові (будинок, дружина, двоє чи троє босоногих дітей), й усміхалася сама до себе.

—Як рука? — запитала я.

Він простягнув долоню, і, торкнувшись її, я відчула всередині дивний трепет. Але звеліла собі не зважати.

—Гадаю, виживу, — насмішкувато відповів Вестрі.

—Пов’язка брудна, — докірливо мовила я. — Доведеться перев’язати рану, коли повернемося. Ти ризикуєш занести інфекцію.

—Слухаюся, сестричко, — грайливо озвався він.

За мить Вестрі показав кудись у чагарі посеред густих пальм. Ми підійшли ближче й зупинилися там, де починалася рослинність. Із-за темно-зеленого покрову гігантського листя вчувалися співи птахів і рев звірів. Саме так я й уявляла собі джунглі.

— Бачиш?

Я похитала головою.

-Що?

— Придивися.

—Ні, нічого не бачу, — перейшла я на шепіт.

Вестрі взяв мене за руку — я дозволила це тільки тому, що була налякана, — і ми ступили кілька кроків у гущавину. Тоді я нарешті помітила посеред заростей хатину з очеретяним дахом. Примітивну, як і хатки вздовж дороги, але з якимсь особливим шармом. Стіни з бамбука, скрупульозно прорізані отвори в них — мабуть, вікна, що виходять на океан. Невеличкі дверцята трималися на одній завісі й поскрипували, коли віяв пообідній бриз.

—Нам краще піти звідси, — прошепотіла я.

—Чому? — пустотливо всміхнувся Вестрі. — Якщо ми вже знайшли її, то мусимо заглянути всередину.

Я не встигла заперечити, як він ступив на сходинку перед входом. Під його черевиком затріщало дерево, і я відсахнулася.

Вестрі зняв дверцята із завіси, поставив їх на пісок і зайшов усередину. А тоді висунув голову надвір і підморгнув мені:

— Нікого.

Він допоміг мені переступити через сходинку, і ми мовчки роззиралися. Зсередини стіни вкривали пальмові гілки, переплетені між собою. Вони виблякли до світло-карамельного відтінку і створювали ідеальне тло для темного крісла із червоного дерева та столика з однією шухлядою. Відсунувши її, Вестрі витягнув звідти книжку, французькі монети й банкноти, а ще клапоть пожовклого та зморщеного від вологи паперу.

—Умієш читати французькою? — спитав хлопець і простягнув його мені.

Я похитала головою:

—Якби ж я не ловила ґав на уроках.

— І я. — Вестрі повернув папір до шухляди.

Попри шар пилу одномісне ліжко було дуже акуратне. Наче одного ранку хтось прокинувся, застелив його й вийшов, щоб повернутись. Але не повернувся.

Мої очі озирали кімнату, зупиняючись на чому завгодно, тільки не на обличчі Вестрі. Що за ситуація? Я — заручена жінка, стою в кімнаті сам на сам із солдатом, якого ледве знаю.

Із заціпеніння мене вивів павук завбільшки з долоню, який видряпався з-під столу й пошпарив до виходу. Відсахнувшись, я вистрибнула на ліжко.

—Ти бачив? — заверещала я, певна, що будь-якої миті може з’явитися ще один.

—Цей друзяка цілком безпечний, — засміявся Вестрі. — Крім того, їсть москітів. Він узагалі заслуговує на могорич.

Я обережно злізла.

—Як гадаєш, хто тут жив?

Вестрі глянув у бік моря, а тоді пильно обдивився бунгало.

—Найімовірніше, моряк після корабельної трощі.

Звучало переконливо.

—А що трапилося із судном?

—Мабуть, потонуло.

—А як тоді вцілів папір і... — я відсунула шухляду й витягла книжку в брунатній шкіряній палітурці, — ця книжка?

Вестрі підпер підборіддя вказівним пальцем, міркуючи над долею бідаки-моряка.

— Певно, він мав наплічник з припасами. Ліхтарик, книжка, галети. Йому вдалося вчепитись у шматок дошки, і згодом хвилі прибили її до острова.

—Тоді книжка намокла б.

— Звісно, — поступився Вестрі. — Але її можна висушити на сонці. — Він погортав сторінки, на яких справді рябіли плями від вологи. — Бачиш?

Я кивнула.

—Але куди він плив? Очевидно, що це француз.

—Небагатий француз, — додав Вестрі, показуючи на скромний запас монет.

— Можливо, він був піратом?

Вестрі похитав головою.

— Навряд чи піратів цікавлять предмети інтер’єру.

Я глянула на пошарпані негодою штори. Якимось дивом вони зберегли насичено-вишневу барву, наче тканину вимочували у вині.

—Отже, незаможний французький моряк, який вижив у кораблетрощі та любить читати, — підсумувала я.

— І випити червоного вина, — додав Вестрі, піднявши з підлоги закорковану темно-зелену пляшку.

— І мистецтво, — сказала я, відгорнувши клаптик мішковини, що затуляв картину над ліжком.

Сцена на полотні заворожувала: бунгало, дуже схоже на те, де ми зараз стояли, обрамляли неймовірно блакитна вода й розквітлий кущ насичено-жовтого гібіскусу. Удалині виднілися два силуети.

—О боже! — охнув Вестрі. — Яка краса!

—Ти знаєшся на мистецтві?

—Трошки. Дай-но я гляну ближче. У цій картині, — мовив він і почухав голову, — є щось знайоме.

Мати самотужки знайомила мене з роботами французьких імпресіоністів, чим неабияк пишалася. Проте моє розуміння мистецтва кульгало на обидві ноги. Утім я втішилася з перспективи відкриття.

—Гадаєш, тут жив художник?

— Можливо, — Вестрі не зводив очей з картини. — Якого року надрукували книжку?

Я погортала перші сторінки та знайшла дату:

—Ось. Видано 1877 року.

—Це міг бути хтось зі славнозвісних імпресіоністів.

—Ти жартуєш, — приголомшено мовила я.

—Та ні, таке можливо. Я майже певен, що бачив це або схоже полотно в книжці. До того ж французькі художники часто бували на тихоокеанських островах. Тут справді міг жити хтось із майстрів. — Очі Вестрі засвітилися від захвату. — Знаєш, що це означає?

-Що?

—Ми мусимо зберегти це місце.

Я кивнула.

—А як?

— Це буде наш проект на час перебування на острові, — сказав він. — Реставрація бунгало.

—Так, його не завадить вичистити.

—І вставити нові двері.

— І штори пошарпані. Я можу пошити нові.

—Тоді згода? — спитав він і трохи пустотливо глянув на мене.

Я подумала: «Чому б і ні? Матиму роботу, поки Кітті гуляє з Ленсом».

—Згода, — відповіла я. — Але де знайти час і як узагалі сюди добиратися?

—Пішки. До