Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

Лягаючи спати вмовляв себе, що все нормально. Я тримаю себе в руках, моєї стриманість та витримки багато хто заздрив. Головне не накинутися, як дикун на дівчину. Намагався триматися осторонь від неї, не притискатися, наскільки це можливо у спальному мішку. Хоча місця для двох тут і вдосталь, але тілами у будь-якому разі приходиться стикатися. Якийсь просторий мішок, явно двох спальний. І для він призначався? З ким це моя дівчинка мала тут спати? Гррррр...

- Ти чого вже ричиш? - о, вона також не спить.

- Нічого, тобі здалося, - безтурботно відповів.

- Угу, то пихтиш, як ти там говорив? А, як "ображений їжачок", то ричиш, ніби тобі хвоста прищепили, - ще й потішається з мене, от же скалка.

- То чому ж ти мені хвоста прищепила? - пожартував, а дівча почало смикатися, та рухати своїми опуклостями. О, всі звірі лісу, дайте мені сили, - та не рухайся ти, як дзиґа крутишся, чи може тобі хто хвостика прищепив?

- Ні, по мені щось повзає, ай, - пискнула і вискочила зі спальника, як ошпарена.

- Ой, вже не придумуй, - хмикнув.

Та по моїй руці щось холодне проповзло. Притих. Щоб не злякати ще більше малу мовчу, і думаю, як би то позбутися непроханих гостей у нашому ліжку.

- Я нічого не придумала, - почала обурюватися, - ей, ти там ще живий? Ой, мамочки, невже отруйна змія?

- Та тихенько ти, не репетуй, живий, - заспокоїв, та не втримався від шпильки, - але якщо не допоможеш, існує варіант, що прийдеться позбуватися мого бездиханного тіла, і шукати собі нового "якоря", - звичайно я перебільшував, це більш за все звичайний неотруйний вуж, але це було варте того. Така яскрава зміна емоцій на личкові маленької проскочила, від страху, надіюсь за мене, до обурення.

- Дурень, - фиркнула склавши руки на грудях, - вибирайся сам звідти.

- Навіщо? Що з однією зміючкою спати, що з двома, яка різниця?

- То я зміючка? - пихтіла від злості, аж ногою тупнула, - Та що я тобі поганого зробила? Між іншим за тебе переживаю. Вилазь сказала.

- Не можу.

Далі потішався. Все я міг, і змію вже в плед закутав, поки Ліза була зайнята своїми переживаннями і нічого не помітила. Сутінки мені, також у цьому допомагали. І зі спальника тихенько витягнув. Звіриним зором перевірив, так вуж. А дівчина і далі нічого не помічає.

- Чому ж це?

- Підійшли, я заплутався.

- Горе ти, і звідки тільки мені на голову впав? - тяжко зітхнувши, присіла біля спальника, і обережно його розкриває, "рятуючи" мене із пастки, кумедно виходить, хоча б повеселюся трохи.

- Не буркоти, як старенька бабуся. А тобі точно дев'ятнадцять? Не дев'яносто? Можливо переплутала? - знаю, поводжуся як хлопчисько, але ж хочеться і побешкетувати, занадто я вже серйозним був останнім часом.

- Сам дід старий, без допомоги піднятися не можеш...

Бурчала, вже нахилившись наді мною, лоскочучи своїми локонами, що розплела на ніч. Від спокусливої картини наді мною сковтнув.

Це я хотів пожартувати над дівчиною? А вийшло, що знову себе загнав у кут бажання та непереборної жаги. Але зараз не час для поцілунків, а так хочеться наплювати і притиснути до себе, зарившись руками у її шовковисті локони.

Вже простягнув руку до такої бажаної мети, як виявилося саме ту руку в якій був затиснутий вуж у пледі. Звичайно вертка гадина, відчувши можливість свободи, скористалася шансом і вискочила. Накинулася на дівчину. Вивернулася від її безладних рухів у паніці.

Добре що ще мені не так сильно дісталося. Хоча щоки горіли від ляпасів, які мали дістатися змії, а можливо і мені.

Невідомо хто більше злякався, дівчина чи змія. Але вереску вистачило, щоб охлушити мене на певний час.

- Барс, ти знущаєшся з мене? - прийшла в себе, це добре, і слух мій нормалізувався, а то коли дзвенить у вухах ще те задоволення, - Нащо цю гадюку на мене кинув?

- Не кидав я нічого, вона сама вискочила, - виправдовувався протираючи забиті місця, плечам також дісталося.

- Так і повірила, навмисне покликав, щоб ближче підійшла, - не вгамовулася.

- Я її зловив, видно знайшла як вибратися, і це не гадюка, а вуж, вушка бачила?

- Які ще вушка? Я з переляку ледь розрив серця не схопила.

- Так жовті ж вушка у змії були, - посміхнувся примирливо, пояснюючи, як маленькій дитині.

За що знову відхопив, тільки цього разу по спині. Та все ж таки вивів її на відповідну усмішку.

- Та ну тебе, жартівник знайшовся. Я тут з тобою посивію від таких жартів.

Посміятися нам не дали вовки, що вили. Сьогодні вони ще ближче були підібралися.

- З такими темпами, нам скоро прийдеться нове місце шукати, так як вовки сюди проберуться, - констатував факт.

- Ага, якщо зможемо вибратися звідси.

- А ми не будемо шукати вихід.

- Я тебе мабуть добряче пригріла, якщо ти таку нісенітницю верзеш.

- Ні, ти не зрозуміла, у мене тут неподалік будинок мисливський є. Ліс не випускає нас за свої межі, - почав розмірковувати вголос, - можливо якщо ми будемо шукати притулок не буде водити кругами.

- А ти знаєш, перевіримо твою теорію завтра ж. У будинку все ж таки краще ніж у наметі, - погодилася Ліза.

- Тоді давай спати, я все ж таки втомився, - почав вмощуватися, але зігнала, - ей, ти чого мене виганяєш?

- Просто хочу перевірити на наявність ще якоїсь живності, - пояснила з розумним лицем, - це ти в нас любитель розглядати зміїні вушка, а я волію спати сама.

- А якже я?

- З тобою вибір не великий - залишити замерзати і потім бути самій, або ж пригріти.

- Зміючка все ж таки ти, - з посмішкою підколов.

- Зате на зміях сало не росте, - знизала плечима і відбила жарт, - буду завжди стрункою.

Задля її спокою перетрусив нашу постіль. І тільки переконавшись, що все гаразд вляглися спати. Завтра нам ще мою теорію перевіряти.