Читати книгу - "Убивство в будинку вікарія"

Полковник перекинувся кількома словами з інспектором, після чого ми пішли до Старої Садиби. Доктор Гейдок пішов із нами.

Надзвичайно чемний дворецький відчинив нам двері – в його поведінці було саме стільки жалоби, скільки йому годилося мати.

– Доброго ранку, – сказав Мелчет. – Чи не доручите ви покоївці повідомити місіс Протеро, що ми тут і хочемо побачитися з нею? А потім негайно повертайтеся сюди, бо ми хочемо поставити вам кілька запитань.

Дворецький поспішив геть і незабаром повернувся зі словами, що передав наше повідомлення.

– А зараз поговорімо трохи про те, що сталося вчора, – сказав полковник Мелчет. – Ваш хазяїн був присутній на ланчі?

– Так, сер.

– І настрій у нього був такий, як звичайно?

– Наскільки я міг судити, сер, то так.

– Що сталося потім?

– Після ланчу місіс Протеро пішла лягти й відпочити, а полковник пішов до свого кабінету. Міс Летиція поїхала грати в теніс у двомісному автомобілі. Полковник і місіс Протеро випили чай о пів на п’яту у вітальні. На пів на шосту був замовлений автомобіль, щоб відвезти їх до села. Відразу по тому, як вони поїхали, зателефонував містер Клемент, – він вклонився в мій бік, – і я повідомив йому, що вони поїхали.

– Гм, – сказав полковник Мелчет. – Коли містер Реддінґ був тут востаннє?

– У вівторок пополудні, сер.

– Я так розумію, вони посварилися?

– Я так думаю, сер. Полковник наказав мені не пускати в майбутньому містера Реддінґа в дім.

– А ви чули, з якої причини вони сварилися? – запитав полковник Мелчет навпростець.

– Полковник Протеро, сер, мав надзвичайно гучний голос, а надто тоді, коли підвищував його у гніві. Я просто не міг не почути кілька слів із тієї розмови.

– Ви почули досить, щоб зрозуміти причину сварки?

– Я так зрозумів, сер, вони сварилися через портрет, який малював містер Реддінґ, – портрет міс Летиції.

Мелчет щось пробурчав собі під ніс.

– Ви бачили містера Реддінґа, коли він пішов із дому?

– Так, сер, я його провів.

– Він не здався вам розгніваним?

– Ні, сер. Якщо мені дозволено буде так сказати, то він був навіть веселий.

– Он як! А вчора він до вас не приходив?

– Ні, сер.

– А хтось інший приходив?

– Учора ніхто не приходив, сер.

– А позавчора?

– Позавчора пополудні приходив містер Денніс Клемент. І доктор Стоун був тут протягом певного часу. А ввечері приходила леді.

– Леді? – здивовано перепитав Мелчет. – Хто вона була?

Дворецький не міг пригадати її ім’я. То була леді, якої він раніше ніколи не бачив. Так, вона назвала йому своє ім’я, а коли він повідомив, що родина обідає, сказала, що зачекає. Тож він провів її до невеличкої вранішньої вітальні.

Вона прийшла до полковника Протеро, а не до місіс Протеро. Він повідомив про неї полковникові, і полковник пішов до вранішньої вітальні відразу по обіді.

Як довго та леді залишалася в домі? Він вважав, що близько півгодини. Потім полковник сам провів її з дому. Ага! Тепер він пригадав її ім’я. Її звали місіс Лестрандж.

Це було сюрпризом.

– Цікаво, – сказав Мелчет. – Справді дуже цікаво.

Але ми не продовжили цю розмову, бо надійшло повідомлення, що місіс Протеро чекає на нас.

Анна лежала в постелі. Обличчя в неї було бліде, а очі променилися яскравим світлом. Вираз її обличчя спантеличив мене – то був вираз похмурої рішучості. Вона заговорила до мене.

– Дякую, що прийшли так швидко, – сказала вона. – Я бачу, ви зрозуміли, що я мала на увазі, коли сказала, що можете привести із собою, кого захочете.

Вона помовчала.

– Найкраще буде покінчити з цим якнайшвидше, – сказала. Посміхнулася дивною напівпатетичною усмішкою. – Я думаю, ви та особа, якій я повинна все розповісти, полковнику Мелчет. Річ у тому, що це я вбила свого чоловіка.

Полковник Мелчет лагідно сказав:

– Моя люба місіс Протеро…

– О, повірте, це правда. Мабуть, я сказала це надто прямо, але я ніколи не належала до тих жінок, які впадають в істерику хай там із якої причини. Я ненавиділа його вже давно, а вчора його застрелила.

Вона знову опустила голову на подушки й заплющила очі.

– Це все. Я думаю, ви заарештуєте мене й заберете з дому. Я підведуся з ліжка й одягнуся так швидко, як тільки зможу. Зараз я почуваю себе досить зле.

– А чи вам відомо, місіс Протеро, що містер Лоренс Реддінґ уже зізнався в тому, що це він скоїв убивство?

Анна розплющила очі й жваво кинула головою.

– Я знаю. Дурний хлопчисько. Він закоханий у мене, якщо ви не знаєте. Тому він пішов на цей учинок – дуже шляхетний і дуже дурний.

– А він знав, що злочин скоїли ви?

– Так.

– А звідки він це знав?

Вона завагалася.

– Ви йому сказали?

Вона знову завагалася.

– Атож… Я йому сказала.

Вона стенула плечима з видимим роздратуванням.

– Ви не могли б тепер мене покинути? Я все вам сказала. Більше не хочу говорити на цю тему.

– Де ви знайшли пістолет, місіс Протеро?

– Пістолет? Він належав моєму чоловікові. Я взяла його з шухляди його письмового столу.

– Зрозуміло. І ви взяли його із собою, коли пішли до церковного дому?

– Так. Я знала, що він там буде…

– О якій це було годині?

– Це було о шостій годині, можливо, о шостій із чвертю або о шостій годині двадцять хвилин, десь так.

– Ви взяли пістолет для того, щоб застрелити свого чоловіка?

– Ні… Я взяла його для себе.

– Зрозуміло. Але ви пішли до церковного дому?

– Так. Я підійшла до засклених дверей. Голосів не було чути. Я зазирнула досередини. Побачила там свого чоловіка. Щось накотилося на мене – і я вистрелила.

– А потім?

– Потім? Потім я пішла геть.

– І сказали містерові Реддінґу про те, що ви зробили?

Я знову побачив вагання в її погляді, перш ніж вона сказала:

– Так.

– Хто-небудь бачив, як ви підійшли до церковного дому або пішли геть від нього?

– Ні, хоча так. Стара міс Марпл. Я розмовляла з нею протягом кількох хвилин. Вона була у своєму саду.

Вона неспокійно заворушилася на подушках.

– Вам цього не досить? Я все вам розповіла. Чому ви й далі мучите мене?

Доктор Гейдок підійшов до неї і помацав пульс.

Він кивком голови підкликав полковника Мелчета.

– Я залишуся з нею, – пошепки сказав йому він, – поки ви продовжуватимете своє розслідування. Її не можна залишати саму, вона може собі щось зробити.

Мелчет кивнув головою.

Ми вийшли з кімнати й спустилися сходами. Я побачив, як із сусідньої кімнати вийшов худий, схожий на живого трупа чоловік і під впливом несподіваного імпульсу знову піднявся сходами.

– Ви лакей містера Протеро?

Чоловік здався мені здивованим.

– Так, сер.

– Вам відомо, що ваш хазяїн мав пістолет і той лежав десь захований?

– Ні, сер, я ніколи про це не чув.

– Його не було навіть у шухляді письмового столу? Подумайте, чоловіче.

Лакей рішуче похитав головою.

– Я переконаний, сер, що пістолета в нього не було. Я знав би, якби він у нього був. Не міг не знати.

Я поквапився сходами вниз, слідом за іншими.

Місіс Протеро набрехала про пістолет.

Навіщо?

Розділ дев’ятий

Повідомивши в поліційному відділку