Читати книгу - "Вояки"

Відсторонення переноситься аж до домашнього порогу. Брунгарт розповів мені про ветерана морської піхоти, з яким йому довелося працювати. Чоловік унаслідок вибуху втратив руку, ногу, у нього порвалися обидві слухові перетинки.

— Він казав, що найгіршим з його каліцтв була втрата слуху, адже він не міг спілкуватися з дружиною та дітьми.

Попри зовнішню непримітність, а, може, й навпаки — саме через неї бойові рани, яких не видно, можуть виявитися найтяжчими.

4. Нижче від пояса

Найжорстокіший постріл

Ампутанти ходять у шортах. Я дивлюсь, як вони ходять по холу Центру Волтера Ріда, розмовляють з охоронцем, стоять у чергах у тому чи іншому кафе. Погода не для шортів. Сьогодні в Меріленді 4 грудня. На задньому плані чутно різдвяну музику — «Джингл беллз», «Голлі джолі», Френк Сінатра, що агітує за сніг. Зрозуміло, що протезовані кінцівки нечутливі до холоду, але, мені здається, у такій їх демонстрації є ще щось. Хлопці намагаються підкреслити свою нормальність, те, що вони йдуть далі життям, і нехай усі бачать їхні пристрої, вони не соромляться, нічого страшного. Часи сумних незграбних протезів тілесного кольору минули.

Та крім чоловіків з протезами із карбонового волокна, з амортизаторами вертикальних навантажень та мікропроцесорним керуванням є ще пацієнти з іншими проблемами. Ми небагато чули про поранення з узагальненою назвою «уротравма» або про методи їх лікування. Частково тут річ у цифрах — 300 генітоурологічних пацієнтів на 18 000 ампутацій кінцівок. Не тому, що ворожі бомби недостатньо потужні, а тому, що бомби такої потужності залишають після себе не пацієнтів, а мертві тіла. Та досягнення в наданні першої допомоги, швидша евакуація поранених і розташування польових шпиталів ближче до місць бойових дій збільшили кількість вижилих, які потребують реконструкції геніталій. Про таку роботу говорять нечасто, бо про геніталії теж говорять нечасто.

Годинник у холі показує, що тут, у Бетесді, дев’ята ранку (а в Лос-Анджелесі — шоста ранку, а в Гуамі — північ). Перед тим як іти у відділення урології, я зазираю в кафе. Якийсь офіцер флоту вирішив повправлятися в іспанській мові з жіночкою, що саме додає спеції в баночки на столі:

— Дякувати Богу, вже viernes![66]

Зсутулений ветеран дивиться випуск новин Сі-ен-ен — під час зльоту авіалайнер з Еміратів здуло боковим вітром:

— Раніше я так злітав, — каже він, ні до кого не звертаючись.

Центр Волтера Ріда офіційно називається Національним центром військової медицини, але він більше схожий на невеличке містечко під дахом. Найбільші з коридорів навіть дістали назви: Ліберті-лейн, Гіроуз-вей, Мейн-стрит з поштою та фастфудами. На подібному до мольберта рекламному стенді біля «Данкінз Донатс» висить оголошення про те, що об 11:00 Колін Павелл підписуватиме книжки.

Поки генерал Колін Павелл буде розписуватися маркером на примірниках своєї книжки «Мені це допомогло» і поки в Гуамі ще сплять, Гевіну Кенту Вайтові робитимуть операцію з реконструкції уретри. Капітан Вайт, випускник Вест-Пойнту 2011 року, став на закопаний саморобний вибуховий пристрій. Йому не пощастило.

Їх закопують по два або по три. Одна бомба — щоб убити людей у транспортному засобі, решта — на людей, які намагатимуться допомогти. Вайт побачив перший вибух з місця спостерігача в командній машині під час розмінування щільно замінованої ділянки дороги в провінції Кандагар. Він командував взводом військових інженерів, спеціалістів з будування та знесення — доріг, стін, бункерів, мостів. «Гамві», у якому їхали солдати Національної армії Афганістану, союзники США та НАТО, проігнорував попередження про небезпеку просування вперед. Троє загиблих, троє поранених. Машина перекинулася набік та перекрила дорогу, інженерам треба було її прибрати. Вайт натрапив на замасковану натискну кришку другого заряду масою десь 20 фунтів[67]. Я питаю, що він пам’ятає.

На четвертому поверсі Центру Волтера Ріда Вайт напівлежить із подушкою під спиною на шпитальному ліжку поверх простирадл. Вигляд разючий, та все ж, з огляду на те, що минуло чотири місяці, я розумію, що він відносно непогано все пережив. Вайт розповідає, що спочатку був яскраво-червоний спалах, потім відчув, як його підкинуло в повітря.

— Я сів, дістав турникет і наклав його на те, що залишилося від моєї правої ноги, її відірвало.

У нього залишилася ліва нога, він тільки спочатку не зрозумів, що від неї відірвало литку. Він бачив, що черевик і передня частина штанини непошкоджені, і думав, що й нога — теж.

Ходять чутки, що перше, про що питають чоловіки, які потрапили в ситуацію, як Вайт, це по суті: «А мені його не відірвало?» Вайта передусім хвилювала доля солдатів. Чи хтось стікає кров’ю?

— Я закричав: «Кого поранило? Кого поранило?»

Вайт був командир, але здається, що будь-який солдат після вибуху насамперед думає про товаришів по зброї. Хірург Центру Волтера Ріда, полковник Роб Дін, який служив в Іраку, підтверджує це.

— Перше, про що вони питають: «Як там мій друзяка? З ним усе добре?»

А може, вони, припускаю я вголос, мають на увазі пеніс?

— Ні,— каже Дін, — бо наступне, що ми чуємо: «А пеніс не відірвало?»

Попри запевнення медиків («З ними все добре, сер, постраждали тільки ви»), попри те, що одна нога скалічена, а другої взагалі немає, Вайт намагався піднятись і перевірити стан підлеглих. Оцінити ситуацію. Залишатися командиром. Медикам довелося зафіксувати його на ношах ременями. На гірше чи на ліпше, але врешті він не зміг одразу детальніше побачити всі свої ушкодження. Він бачив, що голівка пеніса «розквітла», але не був певний щодо ступеня ушкодження. (Дієслово «розквітати» досить часто використовують для опису ушкоджень, спричинених вибухами саморобних пристроїв. Типовий вибух під ногами відриває м’яз від кістки ноги, у проміжок між кісткою та «пелюстками» із м’язів вривається на високій швидкості «хмарка» насиченого бактеріями бруду. Потім «пелюстки» накриває ґрунт, така рана важко очищується, у ній може розвинутись інфекція.)

Вайт мав тридцять дев’ять хвилин, щоб думати про такі речі. Саме через стільки часу прибув евакуаційний гелікоптер.

— У якийсь момент я сказав: «Якщо в мене більше немає члена, просто залиште мене тут». І я майже так і думав. У мене немає дітей. Повертатися, знаючи, що їх і не буде, я не хотів.

Підлеглі намагалися його підбадьорити.

— Вони казали щось на кшталт: «З