Читати книгу - "Дим і попіл, Абір Мукерджі"

— Га,— нарешті сказав він.— Опійний бапаар, чи, як ви кажете, залежність — це дуже серйозно. Ефективне лікування — довга інтенсивна справа. Напрочуд неприємна для західного смаку...

— Але ж лікування існує? — уточнив я.

— Авжеж, лікування існує! — з ентузіазмом вигукнув він.— Ви маєте уявлення про аюрведу?

— Розпливчасте.

Не Здавайся був адвокатом аюрведичної медицини, але я вважав її, як і більшість місцевих практик, безнадійно незрозумілою, огорненою туманом і фольклором індійського містицизму.

— Очищення,— продовжив Чаттерджі. Товсті скельця окулярів дуже збільшували його зіниці.— Лікування містить у собі очищення. Тіла і духу. Вам доведеться з’їздити в ашрам Деврага Свамі в Ассамі.

— А він добрий, цей свамі?

Чаттерджі посміхнувся.

— Безперечно! Вік Девраги Свамі — понад 270 років.

— Ви з ним зустрічалися?

— Ні. Але посилав до нього своїх пацієнтів. Процес займає двадцять п’ять днів. Із тіла виганяється багато отрути. Вам доведеться ретельно оглядати свої випорожнення.

Гарненька перспектива.

Проблема, як завжди, в часі. За поточних обставин шанси, що лорд Таггарт дозволить мені двадцятип’ятиденну відпустку, аби відвідати ашрам в Ассамі, такі ж самі, як і те, що кайзера Вільгельма нагородять орденом Почесного легіону.

— А більше нічого немає? — поцікавився я.— Пігулочки, скажімо.

Чаттарджі так замотав головою, що аж окуляри підстрибнули.

— Вибачте, ні. Якщо хочете остаточно зцілитись, то ні.

Я відкинувся на спинку стільця.

— Але,— додав лікар,— є один тимчасовий засіб. Кердy. Англійською, здається, це називається гарбуз. Це не ліки, але його сік може пом’якшити симптоми опійної хвороби.

Я раптом відчув себе людиною, якій повідомили про помилування на шляху до шибениці.

Чаттерджі нашкрябав деталі на клаптику цигаркового паперу.

— Візьміть половину керду. Розтовчіть і пийте, додавши чайну ложку гхі. Пийте, коли симптоми стануть нестерпними.

Його слова викликали скепсис, але особливого вибору я не мав, у всякому разі доки не знайду час на те, щоб цілий місяць блювати та роздивлятися випорожнення. Тож я почав пити ці ліки. Спочатку вагався, але вони, як не дивно, працювали. Виявилося, що після порції гарбуза біль відступав десь на день, заповнюючи проміжок між піками прояву симптомів та наступним візитом до притону посеред ночі.

Я відставив віскі, потягнувся до емалевого кухлика і набрався мужності. Смакувало це питво огидно, тож я випив його двома ковтками, тоді набрав ложку очищеного масла з казанка і проковтнув його, стримуючи позиви до блювання. Досвід підказував, що потрібен деякий час, щоб пійло подіяло, тож повівся мудро: узяв віскі, відкинувся на спинку, зробив ковток і почав чекати.

Думки повернулися до подій минулої ночі. Облава, запланована за наказом військової розвідки, таємно і в останню хвилину. Мертвий чоловік, чиє тіло, схоже, лишилося непоміченим — принаймні незареєстрованим,— хоча будинок аж кишів поліціянтами.

Але трупи просто так не зникають, для цього потрібна допомога фугасного снаряда, і оскільки в опійний притон такого не влучало, цілком логічно, що тіло вбитого китайця і досі там... якщо мені все це не привиділося.

Існував лише один спосіб переконатися. Я підвівся, схопив кітель, вийшов у туман і покликав таксі.

Вулиці спустіли. У такі зимові ночі Калькутта набувала примарних якостей, такий собі серпанок між живими та мертвими, за ліпших часів розпливчастий, а тепер явно пористий. З мороку вигулькнув рикша, захищений від ночі светром, рукавицями та вовняним капелюхом, ніби збирався рятувати з Південного полюса капітана Скотта.

Подорож до Тангри порушував кашель рикши, кожен приступ супроводжувався лайкою та вибаченнями.

— Вибачте, сагибе. Сильний кашель. Дуже холодно.

Щозими те саме. Щойно температура опускалася нижче десяти градусів, захворювала половина міста, і розмови про пневмонію та інфекції дихальних шляхів відвойовували собі місце серед довічних бенгальських пристрастей: політики та спорожнення кишківника.

Я вийшов за кілька вулиць і решту шляху до опійного притону подолав пішки. З фасаду будівля нічим не відрізнялася від інших у цьому місці: зачинені віконниці, пофарбований фасад, потріскана штукатурка, побита цегла. На дверях висів замок, на стіні над ними була прибита дерев’яна табличка з вилинялими китайськими ієрогліфами, написаними червоною фарбою.

На вулиці, поруч із ліхтарем, стояв самотній констебль, замотаний у шалик, і притупував ногами, щоб хоч якось зігрітися. На вигляд йому ледь виповнилося двадцять, він дуже нервував, але, зачувши мої кроки, підвів рушницю.

— Хто йде? — вигукнув він з упевненістю священника, що потрапив до борделю.

Побачивши, що перед ним сагиб, він випрямився, а коли я витяг своє посвідчення, аж зітхнув із полегшенням.

— Як вас звуть, констебле? — запитав я.

— Мітра, сер. Із тангрського відділку.

Я збрехав і сказав, що я з поліції моралі.

— Мені потрібно потрапити всередину,— сказав я.

— Так, сер,— відповів він і витяг із кишені зв’язку ключів.

Знайшовши потрібний, він повернувся й схилився над замком. Той клацнув і відімкнувся, а ланцюг, який він утримував, упав на землю. Мітра чоботом відштовхнув його з дороги і відчинив двері. Я позичив його лампу і ступив усередину, в темряву.

Пахло тут не так, як минулої ночі. Запах формальдегіду та опію зник, його замінив інший — такий слабкий, що я не міг його визначити, але він дуже нагадував мені про траншеї. Я спустився сходами в підвал, пройшов коридором до кімнати, де менш ніж двадцять чотири години тому лежав у коматозному стані на мотузяній койці в оточенні півдюжини інших друзів містера О. Тепер кімната була порожньою, мовчазною, як камера могили фараона. Та привиди минулої ночі й досі були тут: зламаний стілець, перекинуте ліжко, опійна таця, що притулилася в кутку, ніби так і було задумано,— мовчазні свідки того, що сталося.

У темряві я наступив на бамбукову люльку для куріння опію, та хруснула під ногою. Я відштовхнув її геть, простежив поглядом, як вона закотилася в тінь. Пішов далі, вийшов із кімнати до коридору, куди мене випхала східна дівчина, піднявся сходами, проліз крізь люк до кімнати, де знайшов чоловіка при смерті.

Кімната була порожньою. Мене це не дуже здивувало. Хоч би як нам бракувало людей, хлопці з поліції моралі навряд чи пропустили б тіло, що лежить посеред підлоги. Я опустився навколішки і провів рукою по кахляній підлозі. Жодних слідів крові. Власне, тут узагалі майже не лишилося слідів. Чи можливо, щоб після моєї втечі, доки люди Каллаґана нишпорили по всіх закутках, хтось переніс тіло та вимив підлогу? Абсурд — але саме так і мусило статися. Альтернативний варіант — я все це