Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Цей поклон був люб’язний і улесливий. Притиснувши вуста до тильного боку Денниної долоні, я легенько змахнув зап’ястком, щоб розправити плащ із одного боку. Останнє було найскладніше, і мені довелося кілька годин сумлінно практикуватися перед дзеркалом у купальні, щоб цей рух видавався досить невимушеним.

Денна зробила реверанс, граційний, наче падіння листка з дерева, й відступила до того пана.

— Квоуте, це лорд Келлін Вантеньєр. Келліне, це Квоут.

Келлін зміряв мене поглядом і повністю сформував думку про мене швидше, ніж можна зробити короткий, різкий вдих. Його лице набуло зневажливого виразу, а тоді він кивнув мені. Я знаю, що таке погорда, та все одно здивувався тому, як сильно мене образило саме це.

— До ваших послуг, мій пане, — я ґречно вклонився й переніс вагу так, щоб мій плащ відірвався від плеча, відкривши свиріль таланту.

Келлін уже зібрався відвести погляд зі звичною байдужістю, аж тут йому впало в око яскраве срібло. Прикраса то була не бозна-яка, але тут вона мала значення. Вілем мав рацію: в «Еолі­яні» я належав до панства.

І Келлін це знав. Замислився на мить, а тоді відповів на мій поклон. Узагалі-то, відповідь була хіба трохи глибша за кивок. Якраз достатня для ввічливості.

— До ваших послуг і вашої родини, — промовив він бездоганною атурською. Голос у нього був глибший, аніж у мене, — теплий бас із модеґанським акцентом, досить сильним, щоб голос звучав дещо наспівно.

Денна нахилила голову в його бік.

— Келлін пояснював мені, як грати на арфі.

— Я прийшов здобути свиріль, — докинув він. Його глибокий голос був сповнений упевненості.

Коли він говорив, жінки за навколишніми столиками поверталися й дивилися на нього голодними примруженими очима. На мене ж його голос справляв протилежний ефект. Бути багатим і вродливим одночасно — це вже кепсько. Але мати на додачу до цього голос, подібний до меду на теплому хлібі, — це просто неподобство. Від його звуків я почувався котом, якого схопили за хвіст і погладили мокрою рукою проти шерсті.

Я кинув погляд на його руки.

— То ви арфіст?

— Арфяр, — трохи виправив він. — Я граю на Пенденгейлі. На королі інструментів.

Я вдихнув трохи повітря, а тоді стулив рота. Модеґанська велика арфа була королем інструментів п’ятсот років тому. Тепер вона була старовинною цікавинкою. Я не став звер­тати на це увагу — хотів уникнути суперечки заради Денни — й запитав:

— Поспитаєте щастя сьогодні?

Келлінові очі злегка примружилися.

— Коли я гратиму, про щастя не йтиметься. Але ні. Сього­дні я насолоджуюся товариством своєї пані Дінаелі, — він підніс Деннину руку до губ і байдужливо поцілував її. Окинув поглядом юрбу, що стиха перемовлялася, — по-власницьки, ніби та йому належала. — Гадаю, тут я буду в гідному товаристві.

Я позирнув на Денну, та вона уникала моїх очей. Схилила голову набік, граючись із сережкою, що до цього ховалася в її волоссі, — крихітним смарагдом у формі краплі, таким самим, як підвіска на шиї.

Келлін ще раз хутко оглянув мене. Одяг, що сидів на мені абияк. Моє волосся, надто коротке для поточної моди й надто довге, щоб не бути буйним.

— А ви… дудар?

Ішлося про найменш дорогий інструмент.

— Дудняр, — невимушено відповів я. — Але ні. Я віддаю перевагу лютні.

Він здійняв брови.

— Ви граєте на придворній лютні?

Хай як я старався втриматися, моя усмішка дещо застигла.

— На артистичній.

— А! — промовив Келлін і засміявся так, ніби все раптом стало на свої місця. — Народна музика!

Я пропустив повз вуха й це — щоправда, вже не з такою легкістю, як раніше.

— Уже знайшли місця? — весело запитав я. — Кілька з нас сіли за столик унизу з гарним видом на сцену. Можете спокійно до нас приєднатися.

— Ми з цією пані вже знайшли столик у третьому колі, — Келлін кивнув у бік Денни. — Я однозначно віддаю перевагу товариству вгорі.

Келлін цього не бачив, але Денна поглянула на мене й за­котила очі.

Я нічого не виказав обличчям і ще раз нагородив його ввічливим поклоном, хіба трохи глибшим за кивок.

— Тоді не стану вас затримувати.

Повернувся до Денни.

— Моя пані, чи можна буде якось до вас завітати?

Вона зітхнула, схожа на справжню затуркану світську даму, якщо не брати до уваги очей: вони досі сміялися з абсурдного офіціозу цієї розмови.

— Квоуте, впевнена, що ви це зрозумієте, але мій графік на найближчі кілька днів заповнено. Однак ви можете за бажання нанести візит ближче до кінця витка. Я зупинилася в апартаментах у «Сірому чоловікові».

— Ви занадто люб’язні, — промовив я та вклонився їй — набагато серйозніше, ніж Келлінові. Цього разу вона закотила очі вже через мене.

Келлін простягнув руку, повернувшись до мене плечем, і парочка пішла, розчинившись у натовпі. Спостерігаючи їх разом, поки вони граційно крокували крізь юрбу, легко було повірити, що все тут належить їм чи, може, вони думають купити цей заклад, аби зробити з нього літній будиночок. Лише стара шляхта рухається з такою невимушеною нахабністю: вона ж бо знає в глибині душі, що все на світі існує лише для її задоволення. Денна дивовижно це імітувала, проте для лорда Келліна Цеглини це було так само природно, як дихати.

Я провів їх поглядом до середини сходів, які вели до третього кола. Там Денна зупинилась і приклала руку до голови. Тоді з тривогою на обличчі оглянула підлогу. Парочка швидко поговорила, і Денна показала вгору сходами. Келлін кивнув і, піднявшись, зник із поля зору.

Я, скорившись чуттю, опустив погляд на підлогу й побачив, що біля поруччя, де раніше стояла Денна, блищить щось срібне. Підійшов і став над предметом, змусивши двійко шалдійських купців обійти мене.

Я вдавав, ніби стежу за людьми внизу, доки Денна не підійшла поближче й не поплескала моє плече.

— Квоуте, — стривожено промовила вона, — вибач, що турбую, але я, здається, загубила сережку. Прошу, будь другом, допо­можи відшукати. Я певна, що ще секунду тому вона була на мені.

Я погодився, і невдовзі ми насолодилися короткою зустріччю віч-на-віч, благопристойно обшукуючи мостини та прихилившись одне до одного головами. На щастя, Деннине плаття було в модеґанському стилі, з пишною, вільною спідницею. Якби воно мало розріз ізбоку, як вимагала тодішня мода Союзу, Денна, сидячи на підлозі, мала б обурливий вигляд.

— Тіло Господнє… — пробурмотів я. — Де ти його знайшла?

Денна стиха захихотіла.

— Тихо. Ти сам запропонував мені навчитися гри на арфі. Келлін — непоганий учитель.

— Модеґанська педальна арфа важить уп’ятеро більше за тебе, — сказав я. — Це салонний інструмент. Ти нізащо не змогла б узяти такий у дорогу.

Денна зупинилася, вдаючи, ніби шукає сережку, і багатозначно поглянула на мене.

— А хто може сказати, що в мене ніколи не буде салону для гри на арфі?

Я знову поглянув на підлогу та як міг знизав плечима.

— Мабуть, це непоганий інструмент для навчання.