Читати книгу - "Порожня могила, Джонатан Страуд"

Джорджева стійкість мала інший характер. Зовні він анітрохи не здавався рішучим — товстий, ледачкуватий нечупара, волосся якого майже не торкався гребінець. Його опецькувате, невиразне обличчя аж ніяк не натякало на вперту, непоступливу вдачу, яку вважали за ваду навіть ті Джорджеві вороги, що визнавали за ним талант дослідника. Для них Кабінс був млявим збирачем відомостей, анітрохи не зугарним до справжніх сутичок із потойбічними силами, — таким собі дурником, що вміє лише гортати газети, зручно вмостившись у кріслі.

І тут вони помилялись у всьому. Джордж був неперевершеним дослідником. Він без утоми нишпорив по всіх архівах та бібліотеках, шукаючи ту одну-єдину зачіпку, що могла стати навіть найменшим ключем до майбутнього розслідування. Тут він виявляв шалену рішучість і залізну волю. Полюючи за відомостями, він ставав схожим на мисливського пса, що не заспокоїться, поки не вчепиться в здобич — у факт, який може стати для нас вирішальним. Тут він не знав утоми. Навалу привидів він сприймав як особистий виклик для себе, і що суворіше агенція «Фіттес» забороняла Джорджеві ці дослідження, то глибше він заривався в суть Проблеми.

І, нарешті, з нами був Локвуд — наш визнаний керівник.

Він був центром, круг якого обертались ми всі — навіть Квіл Кіпс, наш колишній суперник, що віднедавна став нашим новим помічником; навіть Костомаха-Фло, що навіювала страх на береги Темзи й мала славу найвідомішої з лондонських продавчинь артефактів — принаймні через сморід, яким незмінно тхнуло від неї. Непомітні на міських вулицях, заповнених привидами, Кіпс і Фло часто виконували наші таємні доручення. Вони робили це лише тому, що Локвуд просив їх. Його слова їм цілком вистачало.

Секретом такого Локвудового впливу — як і його вміння опиратися будь-яким підступам агенції «Фіттес» — було властиве йому поєднання невгамовного завзяття з неймовірним спокоєм. Мало що могло б вивести його з рівноваги. Він завжди здавався незворушним, будь-який виклик приймав з легенькою усмішкою, що не заважало йому тут-таки перейти до рішучих дій у відповідь. Цю Локвудову манеру реагувати на небезпеку завжди відчували на собі привиди; тепер настала пора познайомитись із нею і його живим суперникам. Він ніби заряджав усіх своєю енергією, при цьому, одначе, тримаючись на певній відстані від колег.

Із цього правила, проте, існував один виняток.

Найбільше з усіх нас Локвуд довіряв мені. Ми з ним завжди були близькі, та ще дужче зріднились після того, як п’ять місяців тому я повернулася до агенції, з якої раніше звільнилася. Відтоді ми більше часу проводили разом — і за роботою, й за відпочинком. Мені було добре поряд з ним, а йому — поряд зі мною, й це було очевидним для нас обох. Гадаю, що вдвох нам з Локвудом було краще, ніж будь-кому з нас із кимось іншим.

Гарна новина, авжеж? Гарна. Проте було тут і дещо не дуже гарне. І я достеменно не знала, чому так вийшло.

Мандрівка світом мертвих, яку здійснили ми з Локвудом, укрившись удвох однією вцілілою шаманською накидкою, назавжди змінила нас і ніби віддалила від наших друзів. Ніхто з них не міг навіть уявити того, що довелося побачити нам. Спогади про цю подорож не давали нам заснути. Знадобилось кілька тижнів, щоб ми нарешті оговтались. Моє волосся зачепила сивина; такі самі сиві пасма з’явились і в Локвуда. Правду кажучи, ця мандрівка так вразила нас, що ми пов’язували з нею геть усе, що відбувалося з нами потім. Тому я й не могла зрозуміти, чи нас так зблизила саме ця подорож, чи на те була якась інша причина.

Те, як Локвуд дивився на мене, тінь безпорадності в його очах, ті погляди, якими ми тихенько обмінювались за спинами в наших друзів, — що, власне, так вабило нас одне до одного? Чи проста симпатія, чи спільно пережиті нами пригоди?

А це, звісно, велика різниця.

Зрозумійте мене правильно — я раділа нашій з Локвудом приязні. Просто мені кортіло в усьому розібратись.

Не додавало ясності й те, що Локвуд ніколи не говорив про свої почуття. Я й сама теж не наважувалась зачепити цю непросту для мене тему. Та й те, що ми без упину крутились, як мухи в окропі, стикаючись то з привидами, то з інспекторами ДЕПРІК, шукаючи тим часом вільні хвилини для подальшої розгадки Проблеми, теж ніяк не допомагало мені.

А нині ще й клієнти постукали в наші двері аж за пів години до призначеного часу, щоб підсипати трохи перчику в наше шалене життя.

5

Тільки-но ми доїли пончики, як на дверях задзеленчав дзвінок. Його відлуння згасло десь у глибині будинку.

Локвуд насупився:

— Щось вони в дідька зарано... Чи готові ми прийняти їх?

— Торт на кавовому столику, — відповіла Голлі. — А у вітальні, як завжди, не прибрано. — Вона пішла до дверей, розпорядившись дорогою: — Джордже, постав, будь ласка, ще раз чайник. Локвуде, Люсі, у вас є пів хвилини, щоб дати лад вітальні!

До цього ми вже звикли. Вже через двадцять вісім секунд подушки на кріслах у вітальні лежали як слід, соляні бомби були сховані до шафи, а вікно, що виходило в садок, позначений барвами сонячного вересневого дня, — широко відчинено. На кухні, судячи з брязкоту, Джордж розташовував на таці чайний посуд. Упорядкувавши вітальню, ми з Локвудом стали біля кавового столика, чекаючи на гостей.

Їх було двоє, й вони справили на мене дивне враження. Старший виявився гладким коротуном у пошарпаному яскраво-жовтому піджаку в чорну клітинку, зі шкіряними латками на ліктях. Із-під нього визирали сіра жилетка, яка щільно облягала кругленьке черевце гостя, й біла сорочка з розстебнутим коміром, з якого стирчали жорсткі сиві волосинки. До цього всього додавалися ще й темно-червоні вельветові штани. Обличчя коротуна теж було червоне, що виразно свідчило про його пристрасть до чарки. З-під старого зеленого капелюха вибивалися буйні сиві кучері; ніс скидався на картоплину, вуста були великі, повні, а очі — маленькі, блискучі, що майже без упину бігали