Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

— Мене може хтось підвезти? — запитав Степан, але побачивши погляд правоохоронця, додав: — Гаразд, сам дійду!

І тільки Степан підійшов до дверей, щоб вийти з кабінету, як в його сторону різко відчинилися ці самі двері. Якби він стояв на два кроки ближче, двері його б вдарили якраз між очей. У кабінет увірвався Олександр — батько Роми, Степан його впізнав. Разом з ним була жінка. А за декілька кроків позаду йшов поліціянт.

— Наш син... — почав Олександр.

— Вибачте, я намагався їх зупинити, — виправдовувався поліціянт.

— Він кудись зник, — почала жінка. Її очі та обличчя були набряклі, по ній було видно, що жінка довго плакала.

— Це ти!.. — Олександр кинувся на Степана з кулаками.

Степан не встиг зрозуміти що відбувається, тож перший удар у щелепу він пропустив. Вже від другого удару він захистився зігнутою рукою, яку виставив перед обличчям, а сам тим часом приходив до тями.

— Досить! — скомандував поліціянт, але батько Роми цього не почув, він продовжував завдавати удари по Степану.

Десь після п'ятого удару Степан нарешті зібрав думки докупи і зробив один-єдиний удар в щелепу Олександра, знизу, як вчився під час тренувань. Цього було достатньо, щоб чоловік зробив один крок назад і впав на дупу. І одразу ж в очах Олександра з'явилася розгубленість, він не розумів, як він опинився в такому положенні.

— Все, досить! — поліціянт тепер вже кричав.

Степан хотів сказати: «Він перший почав!», але це звучало б як виправдання. Він же зробив лише те, що було потрібно, щоб зупинити удари по собі.

— Зробіть глибокий вдих і скажіть, що трапилося? — поліціянт сів за стіл і запросив батьків Роми присісти на стільці перед столом.

— Наш син, він зник! — першою почала мати підлітка. Вона вже сиділа перед правоохоронцем, навіть не допомогла чоловікові піднятися з підлоги.

Степан же запропонував свою руку, але Олександр відбив її і самотужки підвівся з підлоги.

— Я пішов! — попередив поліціянта Степан. Він потирав щелепу, на якій вже почав з'являтися синець.

На це поліціянт лише підняв руку та махнув, щоб той зник з його кабінету.

— Що? Ні! Це ж він вчора до нас приходив і казав, що наш син зникне! — почав кричати Олександр. Він знову збирався йти на Степана з кулаками. — Матвію, зупини його! — тепер чоловік звернувся до правоохоронця.

— Матвію Вікторовичу, — виправив Олександра поліціянт. — Я сказав, досить! Треба всім заспокоїтися.

— То це він?! — жінка нарешті звернула увагу на Степана. — Де наш син? — вона підвелася зі стільця і йшла до Степана. Але не з кулаками, а зі складеними руками в молитовному знаку.

— Маріє, що ти робиш? — Олександр був не готовий до того, що його дружина буде благати цього чоловіка.

— Він казав, що наш син може зникнути, і він зник!.. — на очах жінки знову з'явилися сльози.

— Так це він його і викрав! Ще напевно буде вимагати викуп!.. — Олександр був розлючений, він знову стиснув кулаки.

— Так, всі заспокоїлися! — втрутився Матвій, але на нього ніхто не звернув уваги.

— На жаль, я не знаю де ваш син, — Степан взяв жінку за руки. Йому було шкода її.

— Ану прибери свої руки! — Олександр взяв Марію за плечі, потягнув її на себе, став між нею та Степаном. — Де наш син? — майже прогарчав чоловік.

— Я не знаю, де ваш син! — роздратовано відповів Степан.

— Я знаю, це ти його викрав!

— Ні, це не він! — нарешті втрутився Матвій. Йому набридла ця сварка.

— Як — не він? — здивовано запитав Олександр, він дивився на поліціянта. — Це ж він вчора приходив і намагався перелізти через хвіртку.

— Так, це він намагався перелізти через хвіртку! Але він усю ніч провів тут, у поліційному відділенні. Тож це не він викрав вашого сина!

Степан дивився на Матвія, тепер він йому здавався не таким дурним, як учора ввечері.

— Значить у нього є спільник, і той викрав сина! — ніяк не міг вгамуватися Олександр.

— Я перевірив, він дійсно приватний детектив, і його найняли декілька днів тому!

— Він міг це спланувати заздалегідь...

— Зупинись! — Матвій вже не витримав. — Цей чоловік — колишній поліціянт...

— Що, поперли? Так? — тут же накинувся зі звинуваченнями Олександр.

— Та ні! Хотів допомагати таким йолопам, як ви! Бачу, що даремно, — трохи зверхньо відповів Степан. — Я пішов! — тепер він звернувся до Матвія Вікторовича.

— Постривайте, а як же наш син? — знову звернулася Марія.

— Я не знаю де ваш син, я вже казав. Я шукаю Ігоря, але я впевнений, що ваш син напевно там же.

— Якщо ви знадобитесь... — почав Матвій.

— В асоціації є мій номер!

Після цих слів Степан нарешті покинув поліційний відділок. Тепер йому потрібно було дістатись до своєї машини.