Читати книгу - "Мистецтво брехні, Агата Задорожна"

На його обличчя на мить набігла тінь, але він перетворив її на посмішку, а я не стала питати. Якщо Ярош думав, що я одна з найсильніших – нехай так думає і надалі. Я ж знала, що сил в мені достатньо, аби зламати мозок кожного, хто стане на шляху. Можливо, це буде складніше, ніж зазвичай, але точно не неможливо. 

Я помовчала кілька хвилин. 

– І які ж чари лежать на цьому місці? – запитала зрештою. – Сповіщатимуть тебе кожного разу, коли я приходитиму сюди? Чи також показуватимуть тобі мене в тому дзеркалі? Це моторошно насправді, – перебільшено довірливо поділилася я, а потім знову присіла на колоду. Ярош поряд закотив очі. 

– Ніяких чарів – впевнений, ти й сама вже це помітила. Просто місце, щоб відпочити думками. І я маю для тебе дещо. 

Я повернулася до Вереса із ввічливим, але обережним зацікавленням. Поки що все, що він мені давав, оберталося далеко не найкращим чином. Він тим часом знову потягнувся до пояса – скільки ж речей він на ньому носив? – і дістав невеликий шкіряний мішечок. 

Без зайвих слів він кинув його мені. Я зловила кінчиками пальців, і відразу ж відчула знайому твердість всередині. Дзвін підтвердив підозру – й мені навіть не довелося зазирати всередину, щоб зрозуміти, що це було золото. 

Я неуважно зважила мішечок у долоні. Не більше, ніж п’ятнадцять золотих – якраз достатньо для того, щоб замовити диліжанс до кордону з Естрією – з чотирма пересадками на поштових станціях. І навіть залишиться кілька мідяків, щоб змінити одяг та стати зовсім іншою людиною. 

– Що це за гроші? 

– Перша частина платні. Те, що я найняв тебе… нестандартним способом, ще не означає, що ти працюватимеш безплатно. Молодші викладачі отримують сорок сім монет, але ми скоро переглядатимемо платню, тож можеш очікувати на підвищення. Після року роботи піднімемо тобі ставку ще на двадцять монет.

Я тонко і криво посміхнулася. Зазвичай я отримувала втричі більше тільки за те, щоб погодитися на якусь роботу. Про гонорар за її виконання навіть згадувати при погляді на цей скудненький мішечок було гірко. 

А втім… Мішечок лежав у руці приємною, хоч і невеликою вагою. І це були мої перші гроші, зароблені абсолютно чесним шляхом. 

– Дякую, – сказала я. – І де накажеш їх витрачати, коли мені не можна виходити в місто? 

Ярош не забарився із відповіддю.

– У нас тут є відділення пошти. Можеш замовити щось з каталогу. Або попросиш мене, коли я буду йти в місто – можу щось принести. Та, мушу попередити, я не дуже розбираюся в… дамських штучках. 

Я пирхнула. Заради справедливості, я й сама не дуже розбиралася в дамських штучках – серед моїх попередніх роботодавців не було жодної жінки, а спілкуватися з кимось поза межами кола клану було майже неможливо. 

Я кивнула головою, а потім згадала про важливе: 

– І скільки ти будеш ще за мною слідкувати? Весь семестр? Цілий рік?

Потрібно приспати його увагу – нехай думає, що я змирилася із перебуванням тут. Ярош тільки повільно похитав головою. 

– Ще… деякий час, – ухильно відповів він, і я скривилася. Нехай. Однаково це мені не завадить. – До речі… 

Я вже встала з колоди, плануючи повертатися назад, до академії, але повернулася через плече до Яроша. Він теж підійнявся і знову підставив мені лікоть. Після недовгого вагання я поклала на нього долоню. 

– Що? 

Ми рушили повз озерце, і прямо перед моїми ногами з нього вискочила сіро-зелена ропуха. Довелося спинитися, аби дати неповороткій істоті дорогу. 

– Щоп’ятниці у моєму домі влаштовується вечеря для викладачів. Це неформальна зустріч, тож нервуватися не варто. Я запрошую тебе приєднатися – думаю, знайомство з колегами піде тобі тільки на користь. 

Ми продовжили йти, коли ропуха залізла у лопухи на протилежній стороні стежки. Я клацнула язиком. З одного боку, спілкування з іншими викладачами – це справді добре; я знатиму їхні слабкі місця, і знатиму, як їм протистояти. 

З іншого… що їм заважає з такою ж легкістю дізнатися про мої?

– Ні, дякую. Я люблю вечеряти наодинці. 

Ярош посміхнувся і поклав долоню на мою. 

– Тут, боюся, Таво, відмова не приймається. Твої техніки викладання, звісно, нові та цікаві, але їх ще можна відполірувати. І наші професори з радістю поділяться з тобою досвідом…

В цю мить я відчула, як бік Яроша нагрівся – і значно сильніше, ніж мала би розжарюватися жива людина. Він щось прошипів собі під носа, а потім дістав з-за коміра своєї сорочки амулет – цього разу інший, а не той, що він показував мені.

На колі з міді проявлялися знаки давньою мовою – та її Ярош читав так швидко, що я тільки й встигала стежити за рухом його зіниць. 

Він стиснув зуби, а потім прошепотів прокляття. 

– Пробач, Таво, мушу полишити тебе прямо зараз. Здається, мої студенти підірвали лабораторію зіллєварів. 

Я підійняла брови та вже збиралася щось сказати чи запитати, але не встигла – Ярош не перебільшував, коли сказав, що мусить йти прямо зараз. Коли я надумала, що хочу сказати, він був вже за десяток кроків від мене.