Читати книгу - "Біле Ікло"

Він був лютим вовченям. Такими самими були його брати й сестри. Нічого дивного в цьому не було. Він був м’ясоїдною твариною й походив від тих, хто вбивав м’ясо та поїдав його. Батько й мати його харчувалися виключно м’ясом. Молоко, що він ссав у перші дні свого життя, було безпосереднім продуктом м’яса, тож тепер, коли йому минув місяць і очі його вже тиждень як розплющилися, він і сам почав їсти це м’ясо, напівперетравлене вовчицею, що вивергала його для своїх п’яти щенят, які висували до її материнських грудей надто великі вимоги.

Але він був найлютішим серед усіх вовченят. Він умів гарчати голосніше за інших, і напади злості в нього бували страшніші, ніж у них. Він перший навчився перекидати братів і сестер ударом лапи; він перший схопив інше вовченя за вухо й потягнув його, гарчачи крізь міцно стиснуті щелепи; і він же, безсумнівно, завдавав своїй матері найбільше клопоту, нестримно прагнучи підповзти до входу в лігво.

Чарівна сила світла з кожним днем усе дужче діяла на сіре вовченя. Він раз у раз примудрявся підповзати до самого виходу, і його знов і знов відганяли звідти. Але він не знав, що це вхід до лігвища. Він нічого не знав про виходи й входи, крізь які переправляються, щоб потрапити з одного місця в інше; не знав узагалі ніяких інших місць, а тим паче як їх дістатися. Тому вхід до печери здавався йому теж стіною – стіною світла. Ця стіна була для нього таким самим джерелом благодаті, як сонце для людини. Вона вабила його, як вогонь вабить метелика. Він постійно тягнувся до неї. Життя, яке швидко розпускалося в ньому, штовхало його до стіни світла, тому що воно знало, що це єдиний вихід у той світ, де йому судилося жити. Але саме вовченя нічого не знало про це. Воно й не підозрювало про те, що існує інший світ.

Із цією стіною світла була пов’язана одна дивна обставина. Батько його – якого він уже навчився розрізняти й вважав єдиним, окрім матері, мешканцем світу, батько, що спав близько до світла й приносив м’ясо, – мав дивовижну здатність проходити прямо крізь світлу далеку стіну й зникати в ній. Сіре вовченя не могло цього зрозуміти. Мати не дозволяла йому підходити до світлої стіни, але він обійшов усі інші стіни, і скрізь його ніжний ніс зустрічав якийсь твердий опір. Це викликало хворобливе відчуття, і після декількох таких спроб вовченя дало темним стінам спокій. Не вдаючись у глибокі міркування, малюк вирішив, що здатність батька зникати, проходячи крізь стіну, є такою самою властивою йому особливістю, як молоко й напівперетравлене м’ясо становлять особливість матері.

Правду кажучи, сіре вовченя не вміло міркувати, принаймні, у такий спосіб, як це роблять люди. Мозок його працював невиразно, але висновки, яких він доходив, були так само визначені та ясні, як висновки людей. Він за звичаєм мирився з обставинами, не дошукуючись, звідки й чому вони виникають. По суті, він робив при цьому акт класифікації. Його ніколи не турбувало питання, чому те або те відбулося; йому досить було знати, як це відбулося. Так, ударившись кілька разів носом об стіну, він змирився з тим, що не може пройти крізь неї. Так само поставився він і до того, що батько його може зникнути в стіні. Але йому не цікаво було довідатися, чому існує ця розбіжність між ним і батьком.

Як усі дикі звірі, він рано пізнав голод. Настав час, коли не тільки не стало м’яса, а й висохло й молоко в грудях його матері. Спочатку вовченята жалісно пищали й скавчали, але найчастіше спали. Незабаром вони дійшли крайньої міри голоду. Зникли ігри й сварки, не стало чутно злісного гарчання; прогулянки до світлої стіни зовсім припинилися. Вовченята спали, а життя, що жевріло в них, тьмяніло та згасало.

Одноокого опанував розпач. Він ішов далеко й надовго, рідко ночуючи в лігвищі, де стало тепер тужливо й непривітно. Вовчиця теж залишала свій виводок і йшла на пошуки м’яса. У перші дні після народження вовченят Одноокий кілька разів навідувався в індіанський табір і обкрадав там заячі капкани; але коли сніг розтанув й річки скреснули, індіанці пішли, і це джерело харчування для нього вичерпалося.

Коли сіре вовченя знов ожило й знову зацікавилося далекою білою стіною, воно виявило, що населення його маленького світу зменшилося. У нього залишилася тільки одна сестра. Інші зникли. Коли він зміцнів, йому довелося гратися на самоті: сестра його не могла вже підвести голови й рухатися. Його маленьке тіло стало поступово округлятися від одержуваного м’яса, але для неї їжа з’явилася занадто пізно. Вона постійно спала й була схожа на малюсінький кістяк, обтягнутий шкірою; життя в ній ледь жевріло й, нарешті, зовсім згасло.

Потім настав час, коли сіре вовченя помітило, що батько більше не приходить крізь стіну й не спить у лігвищі. Це сталося наприкінці другого, менш жорстокого голодування. Вовчиця знала, чому Одноокий не повернувся, але вона не могла розповісти сірому вовченяті про те, що бачила. Полюючи сама на м’ясо уздовж лівого річища, де жила рись, вовчиця натрапила на сліди Одноокого, прокладені ним напередодні. Вона пішла ними та знайшла Одноокого або, точніше, те, що від нього залишилося. Отут було багато слідів боротьби, слідів, які вели в лігво рисі після здобутої нею перемоги. Перш аніж повернутися, вовчиця відшукала це лігвище, але за деякими ознаками вона вгадала присутність у ньому рисі й не зважилася ввійти.

Відтоді вовчиця, вирушаючи за дичиною, старанно уникала лівого річища. Вона знала, що в лігвищі рисі є дитинчата, а рись була відома як злісна, люта істота й грізний ворог у боротьбі. Півдюжини вовків легко можуть загнати наїжачену рись на дерево; але зовсім інша справа – зустрітися з нею самотній вовчиці, особливо якщо в цієї рисі є виводок голодних кошенят.

Однак первісні умови залишаються первісними умовами, а материнство – материнством скрізь і за всіх часів. Настав час, коли заради свого сірого вовченяти вовчиця наважилася