Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Кіан скептично глянув на мене та розкрив карту Нового Атлантиса й ткнув на добре знайому мені територію величезного порту, куди я каталася майже щодень. 

— Велика кількість перекупленої зброї — якщо не вся — вирушає до країн-отримувачів морським шляхом через порт. Кілька місяців тому ми виявили, що товар зникає, так і не діставшись до покупців, але безпечно доїжджає до порту, а отже, уся проблема ось тут, — він ткнув пальцем знову на берегову лінію. — Порт — великий міжнародний логістичний хаб, через який проходить до 500 тисяч контейнерів на місяць, а це значно ускладнює пошуки проблеми, що йде не так, коли товар прибуває на місце. Припускаємо, що партії маскуються під інший вантаж з іншими позначками, а оскільки ми й так відправляємо все під час нічних змін, то це ще складніше. 

Я кивнула, задумливо кусаючи губу ізсередини. Кіан зупинився, глянув на мене й примружив очі. 

— У мене така ж дурнувата звичка. 

Я підняла на нього очі й здивовано витріщилася. 

— Не зважай. Кожна партія оцінюється в 5-10 мільйонів доларів — розмах утрат розумієш. 

— Шукаємо зрадника? 

— Навряд він один усе це робить, але так, шукаємо того, хто гарненько розібрався в схемах відправки й змінах, зумів перекупити персонал та організувати роботу. Навряд така людина з вулиці прийшла. Це хтось, хто добре розуміється на функціонуванні самого порту й, можливо, колись або працював зі схожим типом відправлень, або навіть керував. 

Я глянула на мапу з широкою лінією берега та портом. Він і справді був величезним, тому людина, яка це все організувала, мала бути ледь не «своєю». Другий пунктик допиту Лукаса — його гараж досить поряд, тому він міг щось бачити чи помічати. 

— Якщо ви це виявили кілька місяців тому, то мали б уже щось зробити, хіба ні? 

Кіан зам’явся. 

— Батько волів не виносити це все на публіку й провести тихо, але нічого не виходить. Кінці губляться в тисячах працівників порту, які майже всі мають свою частку за ці операції. Ми перевірили їхні банківські рахунки, повідомлення, переписки… 

— Заморочилися, я бачу. 

— Якби в тебе зникали мільярди, ти б теж заморочилася, — кисло відказав Кіан, зіп’явся на ноги та сунув руки в кишені. 

— Резонно.  

— Загалом, завдання зрозуміле? 

Я важко зітхнула й повела плечима, ніби хотіла їх розім’яти. 

— Я спробую, Кіане, але нічого не можу обіцяти. У мене немає того доступу й тих зв’язків, які малися під час роботи журналісткою. Та й два роки вже минуло, я… — кров прилинула мені до щік. — Я все вже позабувала направду. 

— Подзвониш мені — усе зроблю. Ну, — він затнувся, виструнчився й смикнув кутиком рота. — Не подзвониш, а зустрінемося.  

— Не гадаєш, що краще не показувати всім, що ми працюємо разом або взагалі знайомі? Я, можливо, зовсім нова людина для них, було б простіше… 

— Не було б, — відрізав Кіан, похмуро звівши брови. — Усе одно разом братимемо участь у шоудауні, — на його обличчі розцвіла прекрасна усмішка. Я вигнула брову. Чути про шоудаун — нелегальні перегони — від людини в чорному костюмі, білосніжній сорочці та зі швейцарським (ну, щонайменше я так припускала) годинником на зап’ясті було дещо дивно. 

— Тоді не перетинатимемося поза ним. 

— Боїшся мене, мишо? 

— Тобі треба — ти й бійся. Якщо це все, я пішла. 

— Я проведу. 

Я встала з місця й зробила кілька кроків уперед. Кіан став поряд, штурхнувши мене в плече своїм плечем, коли виходив у двері. На що я, навіть не подумавши двічі, штурхнула його у відповідь. 

Дівчина на першому поверсі, яка тоді вказала, куди мені йти, прослідкувала за нами розгубленим поглядом, але швидко опанувала себе й знову сховала носа за монітором комп’ютера. За нею стояло ще двоє чоловіків, але ті лиш глипнули на нас, кивнули й знову опустили очі. За скляними дверима знову чекав дует охоронців. 

— Зустрінемося завтра? — спитав Кіан, побачивши припарковану Міллі трошки нижче по вулиці. Затим перевів погляд на руку, якою я відмахнулася, і смикнув кутиком рота, завбачивши свій перстень. 

— Якщо не злякаєшся, — стенула плечима я, і він усміхнувся так задирницьки, що в тій усмішці легко було побачити Кіана в чорній футболці та джинсах, а не в сорочці та костюмі.    

— Тоді до завтра на фініші. 

— Або ще на старті.