Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

Я спокійно йшла до своєї кімнати, і вже простягнула руку, щоб відкрити двері, коли з-за трохи прочинених дверей сусідніх покоїв пролунало:
– Ні!
Я швидко озирнулася. Дивно, але коридор був абсолютно порожній. Тихенько наблизилася до входу в спальню чоловіка.
– Кордевідіоне, послухай мене, відправ її в Грот Мрій.
– Мамо, я не збираюся цього робити.
– Сину, вона тут чужа, ти хіба цього не помічаєш? Відправ її в Грот, тобі ж краще буде, сам побачиш, – у відповідь пролунала ледь чутна лайка. – І знайди мага-стихійника.
– Це ще навіщо? – буркнув Дін.
– Сину, ти мене дивуєш! Помилки потрібно виправляти, ти не так вважаєш?
– А, ти про це…
Далі я не слухала. Ледь дихаючи, намагаючись ступати якомога тихіше, я прокралася до себе в спальню, скинула туфлі, залізла з ногами на диван і завмерла. Помилилася, значить…
Не знаю, скільки я так сиділа, може, п'ять хвилин, а може, й пів години, як раптом двері відчинилися, і в них з'явилася темноволоса голова.
– Наталю, де ти поділася, я тебе всюди шукаю? – мій чоловік швидко увійшов до кімнати. – Чому тебе ніхто не охороняє? Я ж наказав Кевіну і Террі не зводити з тебе очей. Де вони?
– Навіщо мене охороняти? Я ж не скриня з золотом, і дорогу в спальню знайду сама, – сказала я.
– Щось сталося? – запитав Дін, уважно дивлячись з-під нахмурених брів.
– Що могло б трапитися? – спокійно відповіла я. – Все добре.
– Наталю, не обманюй мене!
– Дін, я просто втомилася і хотіла побути на самоті. Зовсім одна, розумієш?
– Я тобі заважаю? – по своєму зрозумів мене Дін. – Це ти мала на увазі?
– Не перекручуй мої слова, я лише хотіла сказати, що інколи потребую трохи часу на самоті.
Дін замовк, а потім подивився мені в очі:
– Відпочила? Чи тобі ще потрібен час?
– Відпочила, – погодилася я, – але трохи більше часу для відпочинку не завадить.
– Скоро обід, – нагадав він, – вже час збиратися.
– Я не голодна.
– Ти не захворіла? Що з тобою? – наполягав він.
– Послухай, Дін, якщо я втомлена і хочу відпочити, це не означає, що захворіла. Йди обідай, я тебе не тримаю.
– Можливо, вона права, – тихо сказав Дін, уважно дивлячись на мене, і я ледь почула ці слова. Але, на жаль, все-таки почула.
Дін підійшов до ліжка і простягнув руку до шнурка виклику слуги, потім зупинився.
– Мила, можу я тебе попросити про щось?
– Дивлячись що, – відповідаю обережно, ніколи не знаєш, про що він може запитати!
– Після того, як відпочинеш, прогуляйся зі мною.
– Куди?
– Я потім скажу. Мені допомогти тобі роздягнутися чи Террі покликати? – запитує чоловік, вже знову простягаючи руку до шнурка, впевнений, що я оберу Террі.
– Допоможи.
Сказати, що Дін здивувався, нічого не сказати. Він так і застиг, з витягнутою до стіни рукою.
– Ти згодна?
– Так, згодна, – підтвердила я і, зробивши паузу, додала, – Щоб ти мені допоміг роздягнутися. Це все.
Дін відмер і сердито зиркнув на мене. А що я? Сам запропонував, ніхто його за язик не тягнув.
– Ось же...! – прогарчав чоловік, зловісно блискаючи очима.
– Ага, я вже в курсі, що я – чортова баба.
– Вибач, я винен, але…
– Так, я і це знаю, ти був трохи засмучений. Тільки ось що я тобі скажу, – я повернулася до сердитого чоловіка зворотною стороною медалі, – допомагай, раз напросився, – а коли чоловічі пальці акуратно почали зрушувати повзунок замку, додала: – У мене набагато більше приводів було засмучуватися, проте я тебе не ображала і територію палацу не руйнувала.
З кожним рухом замка моя спина ставала все більш відкритою, а гарячі губи слідували за пальцями, ніжно торкаючись шкіри.
– Ти взагалі мене чуєш?
– М-м-м? – відгукнувся він.
– Такі темпи, що я роздягнуся, коли вже знову доведеться одягатися.
– М-угу, – надто захоплений чоловік, не відриваючись від моєї спини, намагався щось сказати.
– Дін!
– Що? – видихнув він.
Його дихання помітно пришвидшилось. Отак йому і треба! Адже сам казав, що тепер лише я вирішуватиму, коли... Тож марно він думає, що це якраз той момент, і дарма дихає нерівно та очима блискає. Поки не зрозумію, що вони з матусею проти мене задумали, хай не сподівається на десерт. Вистачить з нього й обіду, на який він вже, мабуть, запізнився.
– Ти сукню сьогодні знімеш чи мені так і стояти напіводягненою?
Дін зітхнув і потягнувся до плічок сукні. Тканина повільно сповзала вниз, а його широкі долоні слідували за нею, погладжуючи та пестячи моє тіло. Губи чоловіка знову ковзнули по шиї ззаду, а дихання його стало хрипким.
– Дитинко, – відірвавшись від моєї шиї, почав Дін, міцно стиснувши мої плечі. – Можливо…
– Не можливо, я спати пішла, – і граціозно переступивши через сукню, що блакитними хвилями лежала біля моїх ніг, попрямувала до ліжка.
– От чортова баба! – гримнуло позаду. – Давай спи!
Я почала падати на підлогу, навіть не дійшовши до ліжка, але встигла відчути, як мене підхопили сильні чоловічі руки.

***
Прокинувшись відчула, що добре відпочила і трохи заспокоїлася. У кутку кімнати сиділа Террі, уважно охороняючи мій сон.
– Привіт, Террі, – позіхнула я, потягнувшись. – Довго я спала?
– Приблизно півтори години, пані. Ви збираєтеся вставати? Мені потрібно попередити Його Величність.
– Про що саме?
– Ну, про те, що ви вже прокинулися. Він сказав, що ви обіцяли піти з ним на прогулянку.
– Ніби обіцяла, – відповідаю невпевнено. Чому це він раптом захотів гуляти зі мною?
– Я принесла вам перекусити, – покоївка вказала на накритий столик і попрямувала до дверей, а я рушила до умивальника.
Незабаром, одягнена в халат і вмита, я вже сиділа за столом, насолоджуючись стравою з м'яса та маленьких грибочків під неймовірно смачним соусом. Все-таки Генія – справжня майстриня.
У відчинені двері заглянув Дін:
– Наталю, ти готова?
– Зараз, одягну щось і вийду, – відповідаю, чекаючи, чи запропонує допомогу. Не запропонував. Мабуть, роздягання йому вистачило.
Швиденько вдягнулася, взулася, причесалася. Я готова! Але до чого?
Через п'ятнадцять хвилин ми вже повільно крокували доріжкою між кущами низенького лабіринту. Я помічала, як Дін кілька разів намагався щось сказати, але розмову не починав.
Я порушила тишу, що затягнулася, сама:
– Ми так і будемо мовчати?
Це, здається, стало сигналом для нього, він різко зупинився й повернувся до мене.
– Наталю! – піднявши моє підборіддя пальцем, щоб я подивилася йому в очі, Кордевідіон зітхнув і, нарешті, заговорив. – Ти мені довіряєш?
Я розгубилася, бо такого питання не очікувала. Подумала, обміркувала його поведінку. В основному, всі його дії були націлені на захист мене. А зараз, коли на мені його мітка, я впевнена, що він ніколи не заподіє мені шкоди, принаймні навмисно. Тож чесно відповіла:
– Так, довіряю.
Дін шумно видихнув і сказав:
– Я хочу тобі щось показати. Але спочатку вислухай мене, будь ласка.
Я взяла Діна за руку, і ми знову повільно пішли стежкою, повертаючи за ріг палацу.
– Моя мама родом із Північного Королівства, – почав свою історію Кордевідіон. – Там вона виросла і збиралася виходити заміж. У неї був наречений, вони вже кілька років зустрічалися, чекаючи, коли заміж вийде старша сестра мами, яка довго не могла влаштувати своє особисте життя. Коли нарешті у неї все склалося, настала черга мами виходити заміж. Саме тоді мій батько приїхав до столиці Північного Королівства з дипломатичною місією і зустрів мою маму.
– Зрозуміло, – тихо сказала я, – прийшов, побачив, переміг.
– Не переміг, – заперечив чоловік, – Він її викрав.
– Ось як! Яке їхало, таке й здибало.
– Що це означає?
– Це означає, – зітхнувши пояснила я, – що синок недалеко від татуся відкотився.
– Це так, – ледь помітна посмішка промайнула на його вустах. – Я також тебе викрав. Мама довго не могла змиритися з цим, кілька разів намагалася втекти. Вона дуже переживала. Батько її не відпустив. Але він запропонував їй один незвичайний спосіб.
Чоловік зробив тривалу паузу, потім швидко поглянув на мене.
– Нато, – напрочуд серйозно почав він, – моя мати – емпат. Те, що ти відчувала вчора, розповідаючи про свій світ, вона відчула на собі. Мама запропонувала відвести тебе до місця, яке допомогло їй попрощатися з минулим і прийняти майбутнє. Ти ж розумієш, що я тебе не відпущу? Чи погодишся ти піти в Грот Мрій, щоб зустрітися зі своїм минулим і відпустити його?
– А хіба це можливо, відпустити минуле?
– Можеш спробувати, – сказав Дін, відчиняючи непримітні двері збоку будівлі, – Ходімо зі мною.
Ми спустилися вузькими та крутими сходами, що привели нас на невеликий майданчик. Поруч було щось схоже на ліфт з факелами на стінах. Один із них чоловік підпалив.
Ми ще довго спускалися на цьому ліфті зі скрипучим механізмом.
Коли старовинний пристрій нарешті зупинився, я просто відкрила рота від здивування. Перед нами текла справжня підземна річка, через яку вів вузький металевий місток, що упирався в широкі сходи. Над ними блакитні та жовті іскри виблискували при вході до підземного грота. І ось ми вже біля нього.
– Якщо не хочеш, щоб я бачив, що ти робитимеш, я можу відійти.
– Так, хочу побути там сама.
– Людей ти побачити не зможеш, а все інше магія Грота перетворить на здійснену мрію. Закрий очі та уяви чітко, що хочеш бачити, чути, відчувати, робити. Все, як загадаєш, так і станеться. Але у тебе буде приблизно десять хвилин. Після цього мрія розвіється.
Я в печері, і мені зовсім не страшно. Я довіряю Діну і рада, що свекруха виявилася не такою підступною, як я думала. Озирнулася навколо. Дін відвернувся і рушив на місток, а я закрила очі та зосередилася.
Коли почала грати музика Каміля Сен-Санса, мої очі розплющилися, і я завмерла від захвату. Я вже не я, а прекрасний лебідь. На мені біла сяйниста сукня і корона з лебединого пуху.
А потім розпочалася моя довільна програма, моя олімпійська лебедина пісня. І я виконала її на всі шість балів, досягнувши максимуму.

Дін

Кордевідіон чесно збирався відійти вбік і не підглядати за дружиною. Він навіть пройшов місток через річку і вже прямував до ліфта, коли почулася музика.
Чоловік був упевнений, що його пара загадає свій дім, щоб ще раз побачити й відчути знайомі речі, або улюблене місце, як-от парк, де вона підкидала листя і бігала, як дитина.
Але музика... І Дін повернувся назад до Грота, щоб хоч одним оком побачити, що робитиме його дружина. Та так і застиг на місці. Такого він не очікував!
Напівтемна печера, освітлена лише маленькими магічними вогниками, перетворилася на величезний зал із блискучою біло-блакитною підлогою.
У центрі зали стояла Наталя в блискучо-білому платті з короткою спідничкою, наче зібраною з легеньких шматочків тканини, а на голові сяяла біла корона з пуху.
Як тільки вона зробила перший крок, Дін зрозумів, чому підлога біла: Наталя рухалася по льоду. На ногах у неї блищали тонкі металеві смужки. Вона ковзнула крок, ще один, і наче попливла.
Потім дівчина повільно підвела руки, і сталося диво. Його кохана дружина танцювала.
Який це був танець! Вона ніби літала над льодом. Її рухи, повороти та обертання були сповнені грації. Вона була водночас і кригою, і вогнем, то швидкою і рвучкою, то плавною і вразливою. Вона то підлітала вгору, то ковзала прямісінько над льодом. Крутилася то на льоду, а то й у повітрі.
А потім у Діна ледь не зупинилося серце. Дружина набрала швидкість і злетіла. Обернулася раз, вдруге, втретє, вчетверте і приземлилася, вибивши іскристі крихти з льоду, що замерехтіли в променях світла.
Грот чарівно створював атмосферу, яку бажав той, хто входив, і все зараз було реальним. Якби дружина впала, вона б, справді, могла щось зламати.
Коли музика почала стихати, Наталка стала на коліна і ковзнула ще трохи вперед, нахилившись над льодом, де і завмерла, безсило склавши руки на колінах.
Дін, намагаючись ступати якомога тихіше, відійшов від входу в Грот і попрямував до ліфта. Його не полишало відчуття неспокою.
«Мамо-мамо, – думав Кордевідіон, – як жаль, що цього разу твоя порада не допоможе.»
Де у цьому світі можна знайти щось подібне до того, що він зараз бачив? Перед його очима була остання хвилина танцю Її Величності королеви Тарлії, з її блискучою короною, блискучою сукнею і блискучими діамантами сліз на щоках.