Читати книгу - "Нічні тварі , НМ"

Джон не став чекати.

— Де вхід?

Фігура повільно підняла руку і вказала на вівтар.

— Під ним. Але поспішайте…

Усі кинулися до вівтаря. Єгор і Джон разом відштовхнули старий камінь убік, відкриваючи вузький прохід униз.

За дверима почувся жахливий тріск.

— Вони прориваються! — крикнула Віка.

Ната першою спустилася в темряву. За нею Ліка, потім Віка.

Єгор подивився на таємничу фігуру.

— Ти йдеш?

Але незнайомець уже зник.

Джон схопив Єгора за плече.

— Не гальмуй!

Гучний тріск — двері не витримали.

Переслідники увірвалися до церкви.

І в цей момент Єгор та Джон стрибнули вниз, з усієї сили зрушивши камінь назад, закриваючи вхід у крипту.

Темрява поглинула їх.

Внизу було холодно і сиро. Запах цвілі та старої землі наповнював вузький простір. Світло ліхтарика Єгора вихопило зі сутінків кам’яну підлогу, вкриту пилом та уламками кісток.

— Чудово… — пробурмотіла Віка, оглядаючись. — І що тепер?

Над їхніми головами ще лунали звуки. Ті, що увірвалися в церкву, важко пересувалися по старій дерев'яній підлозі. Вони шукали їх.

Джон провів рукою по стіні.

— Тут має бути вихід. Не могли ж вони зробити крипту без проходу.

Ліка доторкнулася до Нати, намагаючись заспокоїти не лише її, а й себе.

— Нам потрібно рухатися далі, — прошепотіла вона.

Єгор освітив вузький коридор, що вів углиб підземелля. Стіни були обкладені каменем, на них збереглися залишки старих написів.

— Це… латина? — запитала Ната, наближаючись до одного з написів.

Джон примружився.

— "Іди, якщо готовий померти. Залишся, якщо боїшся".

— Чудове запрошення, — саркастично пробурмотіла Віка.

Раптом за їхніми спинами почувся глухий звук.

Ліка різко озирнулася.

— Ви це чули?

Усі завмерли.

Темрява позаду стала… іншою. Немов у ній щось рухалося.

І тут із темряви почувся тихий шепіт.

— Ви зробили помилку…

Світло ліхтаря здригнулося.

І щось висунулося з темряви.

З темряви з'явилася рука — довга, кістлява, зі скрученими пальцями, які нагадували гачки. Шкіра була бліда, майже сіра, а нігті довгі та гострі, як леза.

Ната скрикнула і відступила назад, ледь не перечепившись об каміння.

Єгор миттєво направив ліхтар на постать, але світло, здавалося, не могло повністю висвітлити її. Тіньова фігура ворушилася, неначе була зроблена з самого мороку.

— Що це, бляха?! — вигукнув Джон, хапаючи уламок хреста.

Фігура повільно схилила голову, і її безлике обличчя наблизилося до них.

— Ви не мали сюди заходити… — пролунав шепіт, який ніби розтікався стінами.

Віка різко схопила Ліку за руку.

— Бігти чи битися?

Єгор не відповів. Він швидко перевів ліхтар вниз по коридору. Далеко попереду виднівся ще один прохід, трохи ширший, ніж цей.

— Бігти! — крикнув він.

Гуркіт позаду став голоснішим. Щось велике і швидке вирвалося з темряви.

Команда кинулася вперед.

Коридор вів вниз, сходи були слизькими і крутими. Ната послизнулася, але Джон встиг схопити її за руку, ривком поставивши на ноги.

Позаду лунало жахливе шипіння, ніби сам морок намагався їх поглинути.

Попереду темрява ставала ще густішою.

— Там має бути вихід! — закричала Ліка.

Але саме в цей момент підлога під їхніми ногами обвалилася.

Вони полетіли вниз у непроглядну темряву.

Вони падали в порожнечу, ледь встигаючи зрозуміти, що відбувається. Повітря свистіло у вухах, темрява навколо була непроглядною. Потім різкий удар — Єгор впав на тверду поверхню, закашлявся від пилу, що здійнявся навколо.

— Всі цілі?! — прохрипів він, намацуючи ліхтарик, який випав із рук.

— Я тут! — відгукнулася Ната, голос її тремтів.

Віка глухо вилаялася, сідаючи.

— Ще б трохи, і я зламала б собі все, що можна.

— Ліхтар, хто-небудь, швидко! — кинув Джон.

Ліка знайшла один і направила промінь світла вгору. Вони опинилися у величезному підземному залі. Стеля губилася в темряві, а стіни були вкриті дивними письменами. Попереду виднівся довгий коридор із високими арками.

— Де ми? — здивовано запитала Ната, озираючись.

Єгор повільно піднявся на ноги, обтрушуючи куртку.

— Судячи з усього… ще глибше в цьому проклятому місці.

Раптом з темряви коридору долинув звук.

Тихий, ледь чутний стукіт.

Наче хтось бив пальцями по каменю.

Ліка стиснула руку Нати.

— Нам треба звідси вибиратися.

Але перш ніж хтось встиг відповісти, стукіт перетворився на гуркіт.

Щось велике і важке рухалося в їхній бік.

Єгор миттєво смикнув Нату за руку, і вони почали бігти. За ними вирувала темрява, а кожен крок віддавався глухим стуком у серце.

— Швидше! — кричав Джон, його голос був сповнений паніки, хоча він намагався це приховати.

Попереду вони побачили слабке світло, що просвічувало з-за повороту. Це було обнадійливо, але одночасно небезпечно — це означало, що вони наближаються до чогось. Може, до виходу. А може — до ще більшої пастки.

Віка озирнулася через плече і побачила, як у темряві за ними почали з’являтися пари світлих очей. Тварі, ті самі, що виповзають з темряви, почали рухатися їхнім слідом.