Читати книгу - "Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк"

і була вона із наддністрянського села, що зветься Сугаки. І взяли були її в неволю турки-яничари, і був у них ода-баші Селім, і впізнала в ньому Галя українця Тодорка, сина Усті-невольниці. І полюбив Галю ода-баші Селім. Полюбив так, що й віру свою зневажив, і султана прокляв. Полюбив так, що Галю наказав випустити на волю, а сам взяв кількох найвірніших яничар і помчав до хоробрих чорногорців — шукати свою матір Устю-воїтельницю і суду людського шукати на себе… А Галя від того яничара, що силою взяв її, сина народила, лишила дитину в своїх батьків у Сугаках, а сама в монастир пішла — гріхи свої та Селімові замолювати. Стала вона матір’ю Єфросинією, молиться у темних стінах, а ночами, коли вже й молитви до серця не йдуть, пісні складає — та все про свої тяжкі думи, все про свої чорні й білі дні…

…Яремко стояв на носі чайки і дивився, як за бортом киплять хвилі і ряботять води.

Було Яремкові усього сімнадцять літ, та давно вже знали й шанували його козаки — ще з походу під проводом Ях’ї-Олександра на Синоп, Трапезонт, Кафу, Стамбул… Власне, в цій чайці й зараз зібралися давні товариші по тому походу: Недайборщ, Яремко, серб Йован, чорнолиций Степан, якого ледь не розірвали були яничари при Ячакові. Шкода, що немає Джузеппе й Олександра Чорногорського — подалися вони знову в Європу по нові пригоди… А ще шкодніше, що немає з ними хвацького козака Тимоша Клюсика, не чути його жартів, не чути латинських пісеньок. Немає Клюсика, загинув чотири літа тому в морському бою, а й досі видиться він Яремкові, мов живий.

Та хіба тільки Яремкові?..

— Снився мені наш Клюсик цієї ночі, — зітхнув Недайборщ. Після того як Тиміш загинув, Недайборщ постарів іще дужче — вуса стали білими, оселедець виліз. Клюсик для нього, повного сироти, був як рідний син. У які тільки пекла вони вдвох не лазили, яких тільки тарапат не зазнали — і скрізь вискакували, як циган із чужої стайні; та от чотири роки тому сталося непоправне… — Снився Клюсик мені, — знову зітхнув Недайборщ і перехрестився. — Та такий же красний, та такий же живий-живісінький, ну, як оце ти! Я йому й кажу: «Тимохо, рідний мій, Клюсику дорогий, не з’являйся мені ві сні, бо не к добру це все! Я ж сам твою голову в Яремкових руках бачив, а тіло твоє разом з галерою море забрало!» А він мені каже: «То тобі приснилося!» Я зирк на нього, а він — живий, тільки в одежі турецького аги!.. Це ж він що — кличе мене до себе на той світ, чи що?

— Всі на тім світі будемо, — сказав Яремко, хоч, по честі кажучи, не дуже то він уявляв отой потойбічний світ. Та й не вельми йому хотілося туди. Коли доходило до вибору, кому йти на той світ — тобі чи ворогові, — то Яремко поступався своїм місцем у пеклі ворогові. Так само, як і дядько Карпо Недайборщ…

Хвилі плюскотіли об облавки чайок, легенький вітерець надимав вітрила, весело й тривожно було на душі.

Яремко стояв на носі отаманської чайки й усе вдивлявся пильним молодим оком у морські простори, у безмежжя блакитного степу. Недайборщ дав команду всім на чайках: видивлятися турецького флоту, який мусить з’явитися не сьогодні-завтра.

Зараз Недайборщ не мав стількох чайок, як чотири роки тому, та надіявся, що вдасться йому зупинити й потопити велику турецьку ескадру, яка йшла до Ячакова. Ця ескадра складалася з кількасот великих та малих галер, що мали привезти все необхідне для будівництва кількох турецьких фортець на Україні. Звісна річ, ці галери мусили супроводжувати й бойові кораблі військового флоту Османської імперії.

Турки знайшли зручний час для проведення цієї операції — так їм, принаймні, здавалося. На Січі запорожців лишилося мало, після блискучої перемоги Дорошенка біля Рокитного й Білої Церкви козаки чекають нагород від короля й сейму, а тому й не бунтують, у морський похід на Стамбул не збираються — султан є союзником польського круля, — а у Сигізмунда зараз інша морока — шведи; от якраз для шведської кампанії в Лівонії король і вимагає від козаків хоча б двадцять сотень вояків; нікуди козаки не дінуться, підуть воювати і в Лівонію, а коли так, то де вони візьмуть сили на якийсь там морський похід?! От якраз, користуючись із такої сприятливої ситуації, можна й спробувати прибути в українські степи та набудувати там фортець.

Турки гадали саме так. Але вони не знали, що цю думку підкинули їм самі ж козаки. Вони не здогадувалися, що всі оці логічні розумування — то хитро закручена козацька інтрига, інтрига Йова Борецького, Петра Скрипника й Михайла Дорошенка. То була пастка для півтисячі галер, для багатьох тисяч вояків і робітників, для мільйонів динарів та курушів казни Османської імперії.

Карпо Недайборщ, хоч і не був утаємничений в усі деталі цієї операції-пастки, добре знав, що в останньому тижні квітня треба чекати біля північних берегів Чорного моря величезної турецької ескадри. І наказ був недвозначний: топити геть усе, в полон жодного турка не брати, дарувати життя тільки невольникам, та й тих передати в розпорядження Брацлавського регіменту, а звідти всі вони мають піти на північний захід, оминаючи Кам’янець. Всі ці невольники-веслярі потрібні будуть Речі Посполитій для Балтики та спорудження фортифікацій у Лівонії. А вже потім бранців буде відпущено на всі чотири сторони…

У Недайборща було лиш двісті чайок, і він скоординував їх на зразок великої мережі для ловлі риби. Всього лиш дві чайки на версту! Це було ризиковано — розтягти свій флот на сто верстов у морі, але іншого виходу не було. Треба було обов’язково перестріти турецький флот. Кожна чайка знала свій номер і мала систему умовних знаків для передачі інформації в усі боки. Карпо Недайборщ плив на сотій чайці, і якби до нього прийшов сигнал з чайки двадцятої, що попереду — турки, то це означало б: до ворожого флоту — сорок верстов. Ясно, що одна чайка не може затримати весь флот, отже, треба йти навперейми, по діагоналі, а це подовжить дорогу, доведеться пройти не сорок, а шістдесят верстов по морю. Отак кожна чайка знала, куди їй треба повертатися в будь-якому випадку…

Недайборщ викресав вогню, припалив свою смалену-пересмалену люльку. Ця люлька смерділа тютюном на всю чайку, навіть не будучи припаленою, а коли вже Недайборщ затягувався своїми клятими, деркими, мов жорно, корінцями,