Читати книгу - "Козел, або Як закохатися в начальника, Alina Pero"

Ми вийшли з відділку.

Вербицький йшов широкими, впевненими кроками, наче марширував на чергову важливу зустріч. Я ледве встигала за ним, то й діло підбігаючи, щоб не пасти задніх.

— Можна трохи повільніше? Не всі мають такі довгі ноги, як у вас! — пробурчала я, але він навіть не обернувся.

Ми дійшли до стоянки перед відділком. Він спокійно витяг із кишені піджака ключі, натиснув кнопку на брелку, і один із автомобілів поруч із нами моргнув фарами.

Я автоматично перевела погляд на машину й… різко зупинилася.

— Чекайте… — я примружила очі. — Ви що, вже перефарбували свою машину в чорний колір?

Він нарешті подивився на мене.

— Це інший автомобіль, — спокійно відповів він. — Належить компанії.

— Ага… — я скептично склала руки на грудях. — Тобто ви вже вирішили проблему, але все одно хочете з мене двадцять п’ять тисяч?

Мене починало трясти. Я була сердита, роздратована і взагалі не розуміла, як мене затягло в цей абсурд.

— Я не збираюся їздити на машині зі словом «КОЗЕЛ» на капоті, — байдуже пояснив він.

Я голосно пирхнула.

— Могли б і поїздити, — пробурмотіла я собі під ніс.

— Що? — його погляд ледь змінився, але в голосі все так само не було жодної емоції.

— Нічого! Я нічого не казала! — я поспіхом відмахнулася.

— Ммм… — він ледь помітно хмикнув і натиснув ще одну кнопку на брелку.

Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись.

— Ну і що ви хочете? Щоб я продала свою нирку і заплатила вам за перекраску машини?

Вербицький повільно повернув до мене голову і вперше за цей день на його обличчі з’явився натяк на усмішку.

— Ні, мені такі жертви не потрібні. У мене є інша пропозиція.

— Яка ще пропозиція? — насторожено запитала я.

— Сідай у машину. Поговоримо по дорозі.

Він відчинив дверцята водійського сидіння і сів, не сказавши більше ні слова.

Я завмерла.

Йти чи не йти?

Тієї миті мій мозок влаштував справжній хаос.

«Це якась пастка?»
«А раптом він мене вивезе в ліс?»
«Але ж ні, він не виглядає як маніяк…»
«Чорт, що робити?»

Я затримала подих, вагалася ще кілька секунд, а потім зітхнула і рішуче відчинила пасажирські дверцята.

— Хай йому грець… — пробурмотіла я і сіла поруч із ним.

І в цей момент пролунав клац.

Я машинально потягнулася до ручки дверей, спробувала відчинити їх…

Зачинено.

— Ой! — вирвалося в мене. — Ви що, мене замкнули?!