Читати книгу - "Найкраще життя Віки, Rada Lia"

— Я б сказав, що дуже хотів би, щоб ти була не тою Вікою, яку я знаю, — він зітхнув. — На жаль, це не можливо.

— Ти віриш у теорію мультивсесвіту?

— О, Віко, які розумні слова. Раніше були лише марки брендового одягу.

— Я серйозно. Є така теорія. Існує сила-силенна паралельних реальностей. Найближчі одна до одної майже не відрізняються. А ті, що далі можуть бути взагалі не схожими. Там ті самі ми, але після прийнятих інакших рішень. Кожен момент вибору формує розгалуженість реальностей. І так нескінченно. 

— Це квантова фізика, люба. 

— Не знаю, що це. Я подивилася відео в ютубі, де один чоловік порадив упустити ключі на підлогу. Сказав, якщо цими ключами спочатку закрити двері, а потім знову відкрити, то можна потрапити на найближчу гілку до нинішньої реальності. В мене це спрацювало! — вигукнула вона з тріумфом.

— Ти на чомусь сидиш? — запитав Артем скептично. — Я навіть після нашого розлучення таких перлів не видавав.

— Артем, я серйозно, — Віка благально подивилася на нього. — Я не жартую. В моїй реальності ти був розлучений з іншою жінкою. А зі мною навіть і не познайомився як слід. Якраз перед тим, як я пішла звідти, ми сиділи в цьому самому барі й тільки почали ближче спілкуватися.

— Це звучить максимально неправдоподібно… — він ковтнув пива й відвернувся до вікна. — Ти там також сукою була?

— Взагалі ні. Я була повненькою, невпевненою й закомплексованою дівчинкою, по вуха закоханою у тебе. Я мріяла, що одного дня ти запросиш мене кудись, а потім до нестями закохаєшся.  

— Он як…Ти й зараз про це мрієш? — його очі заблищали. Він уважно стежив за реакцією дівчини.

Вона кивнула.

— Звучить фантастично, — він знову зробив ковток.

— Навіщо мені таке вигадувати?

Наступного ранку Віка прокинулася від дикого головного болю. Вона розплющила повіки й втупилася очима у стелю. Раптом дівчина відчула, як хтось обійняв її за талію. Всередині все стиснулося. Вона повернула голову й побачила Артема, який мирно спав на сусідній подушці.

“Бляха, що я наробила? Оце такий мій перший раз? Та він навіть не той Артем”, — вона обережно пересунула його руку й встала з дивану. 

Надягнула халат, навшпиньках пройшла на кухню. Вчора вони гарно напилися. Взагалі, лише вона. Артем обмежився тим одним пивом, яке сьорбав з келиха увесь вечір, час від часу здивовано округлюючи очі від почутого. А розповіла вона йому багато. Навіть занадто. І про збоченця Анатолія Петровича, і про Артемову зрадливу колишню, і навіть про свого “чоловіка” і “доньку”.

— Якщо ти не вигадуєш, то це просто вибух мозку.

— Ти ж знаєш мене в цій реальності. Невже я була здатна щось подібне вигадати? — п'яним голосом запитала Віка.

— Дійсно не могла, — задумливо промовив Артем. — Це і лякає.

Далі Віка випила ще кілька келихів й вочевидь сама вже була нездатна дійти до дому. А тепер от маєш.

— Прокинулась уже, — пролунало позаду неї. Не встигнула вона озирнутися, як відчула чоловічу руку в себе на талії. Артем обійняв її ззаду. — Що ти там верзла про паралельні реальності? — Він поцілував її у щоку.

— То ти не повірив мені? А проте провів зі мною ніч? — вона вирвалася з обіймів і вдарила його кулаком по плечу.

— Заспокойся, термінатор, — засміявся Артем. — Я провів ніч із моєю колишньою дружиною. Це не є злочином. Та і що я там не бачив?

Обуренню Віки не було меж. Вона відштовхнула чоловіка й помчала до кімнати. Швидко перевдяглася у джинси й топ. Потім вибігла у коридор, схопила зі столика ключі й відвела руку вперед. Однак їй не вдалося їх упустити. Цієї миті поруч опинився Артем. Він відібрав у неї ключі й поклав назад на столик.

— Не роби цього.

— Тобі яка різниця? Ти все одно у це не віриш. 

— Я не знаю, у що вірити. Але якщо завдяки цьому ти завжди будеш такою, як учора, я готовий повірити у що завгодно.

В його очах промайнула надія і водночас безвихідь. Віка не знайшлася, що відповісти. 

— То чим ти займаєшся? — запитала Віка в Артема, коли вони всілися снідати на кухні.

— Ремонтую побутову техніку. То тут, то там замовлення бувають. Хоч це більше схоже на підробіток, мені на життя вистачає.

— У моїй реальності ти займався меблями. Навіть відкрив власну компанію.

— Справді? — здивувався Артем. — І мені це подобалося?

Віка кивнула.

— Ну а ти чим займалася?

— Працювала рієлтором, але мене звільнили.

— Тяжко було?

— Та ні. Була недостатньо вродливою, щоб працювати на цій посаді.

— Ну треба ж, — знову здивувався Артем. — А тут чим хочеш зайнятися?

Дівчина лиш знизала плечима.

— А давай я приготую тобі сирники? — раптом їй спало на думку. — Я роблю такі, що з пальцями можна з'їсти. — Вона вскочила зі стільця й заходилася шукати продукти в холодильнику. — Здається, в мене немає сиру, — вона розчаровано розвела руками. — Без нього сирники не зробити. 

— Ти точно не моя колишня, — посміхнувся чоловік. — Вона б і яєшню не підсмажила.

За кілька хвилин вони вдвох вийшли на вулицю.

— Та я б і сама сходила, — сором’язливо промовила Віка.

— Захотілося прогулятися з тобою, — він узяв її за руку. 

Коли пара повертала за ріг будинку, Артем притягнув дівчину до себе й поцілував. Від несподіванки вона завмерла. Віка дивилася на чоловіка й не могла повірити, що це з нею відбувається насправді. Раптом вона почула, як поруч різко загальмувала машина. Віка повернула голову й з жахом побачила, що до них летить розлючений чоловік років сорока п'яти.

— Це хто? — поцікавився Артем.

— Гадки не маю.

Наступної миті незнайомець вдарив Артема. Той похитнувся й відразу ж накинувся у відповідь. 

— Та що ви робите?! — вигукнула Віка у розпачі. — Перестаньте негайно!

За хвилину бійка припинилася. Чоловіки обтрушували з себе пилюку й зиркали з-під лоба один на одного.