Читати книгу - "Школа Кіл, Рина Арчер"

Міра 

Чи перестану я коли-небудь дивуватися? Щодня мій світ перевертається. Дракониці живі. Це неймовірно. Але якщо вони прокинуться, то якими будуть? Такими ж, як двісті три роки тому, чи зміняться? І чи можливо взагалі їх пробудити?

— Бачу в тебе є питання, ученице Дейн? — звернувся професор Вельзаріус.

— Так, професоре. А чи можна пробудити дракониць?

— Хороше питання. Чи знаєш ти, навіщо драконам саме магині життя?

Я зашарілася.

— Можливо, щоб… зберегти рід?

Думки про гарем досі не полишали мене, хоча я розуміла, що це безглуздо.

Професор ледь помітно усміхнувся.

— Хід твоїх думок зрозумілий, але це не зовсім так. Так, наші раси сумісні, і, в теорії, у нас можуть бути спільні діти. Але до Всплеску жоден дракон не наважився б завести сім’ю не з драконицею. Традиції віками забороняли такі союзи. Навіть зараз, коли звичаї вже не такі суворі, народження дракона в такому тандемі — рідкісне явище.

Він підняв руку, ніби перелічуючи умови:

— Потрібно багато магії, а не кожна магиня має достатній резерв. Адже дракон — магічна істота. По-друге, батько має бути поруч до самого народження. І, нарешті, сама можливість завагітніти — мізерна. Проте зараз подібні родини все ж існують. Однак у таких парах народжуються лише хлопчики.

Я напружено вслухалася.

— А дівчатка?

— Дівчинка-дракониця може вилупитися лише з яйця. І ти, як не старайся, яйце не знесеш, — професор ледь стримав усмішку. — Це здатні зробити тільки дракониці. Тому ми і шукаємо магинь життя.

— Щоб… пробудити яйця?

— Саме так. В день Всплеску всі яйця, що ще не встигли вилупитися, заклякли в надрах гір. Ми знайшли спосіб повернути їх до життя, але це потребує надзвичайної сили.

Полегшення прокотилося моїм тілом. Ну, принаймні, нас не приноситимуть у жертву драконам.

— Отже, кожне коло має оживити своє яйце і все? — уточнила я.

— О, якби ж то! — зітхнув професор. — За весь час нам вдалося повернути лише три.

— Лише три? — я була шокована. — За всі ці роки?

— Так. Це надзвичайно складний процес. На цей момент у нас є двоє хлопчиків і одна дівчинка. До речі, їй скоро виповниться п’ять років.

— А дракониці? Якщо їх пробудити, вони теж не постаріють?

— В теорії — так. Вони прокинуться такими, якими були того дня. Але поки що ми не знаємо, як їх пробудити. Навіть пробудження яйця — це роки спроб і величезна кількість сили.

Урок закінчився. Я ще ніколи не бачила таких зосереджених дітей. Жодних перешіптувань, жодного шурхоту. Усі, як зачаровані, слухали професора. Я теж.

— На сьогодні все, — коротко сказав Вельзаріус і вийшов з кабінету.

Я зібрала речі, але не поспішала. Треба було знайти леді Одет, хоча я не уявляла, де шукати. Спочатку пішла до їдальні, потім у свою кімнату, але швидко заблукала.

Згадала про «Духа дому»

Відчула себе повною дурепою, коли приклала руку до холодного каменю.

— Якщо ти мене чуєш, допоможи знайти леді Одет.

І о диво — переді мною з’явився метелик.

— Мені йти за тобою?

Відповіді, звісно, не було. Але метелик змахнув крилами й рушив вперед.

Я пішла слідом, спочатку неквапливо, потім швидше. Серце калатало. Нарешті метелик зупинився… і просто зник.

— То це тут? — пробурмотіла я і постукала в двері.

— Заходьте, — почулося зсередини.

Я ввійшла.

Кабінет леді Одет був схожий на музей. Повсюди стояли дивні статуетки, маски, рукавички, палички з химерними візерунками.

Жінка уважно подивилася на мене.

— Міра Дейн, так? Леді Фрея попередила мене про тебе. Дівчина з нерозпечатаним даром. Сідай.

Я слухняно опустилася в крісло.

— Ти вже помічала щось незвичайне? Відчуваєш емоції інших? Передбачаєш події?

Я знизала плечима.

— Ну… Я інколи розумію, коли людина бреше. Або коли хоче заподіяти мені шкоду. З деким я одразу почуваюся в безпеці, навіть якщо ледь знайома.

Леді Одет кивнула, підійшла до шафи й дістала скляну кулю.

— Поклади на неї руки.

Я слухняно виконала, але нічого не сталося. Потім… Щось змінилося. Я відчула відголоски емоцій. Нетерпіння. Очікування. Здивування. Але вони були не мої.

— Оце вже цікаво, — пробурмотіла леді Одет.

— Що це було?

— В тебе сильний дар. Якщо, звісно, ти готова працювати.

Я напружилася. Руки тремтіли.

— Не бійся. Оскільки ти вже доросла, ми будемо діяти поступово. Сядь зручніше. Я спробую нав’язати тобі свої емоції, а ти просто відчуй їх.

Я заплющила очі. Чекала. Але нічого не відбувалося.

— Міро, не закривайся. Хто навчив тебе ставити щит?

— Щит? — я розгубилася. — Я нічого не ставлю. Я… я не вмію.

Паніка затопила мене хвилею. Я подивилася просто в очі леді Одет. Вона завмерла.

А потім… усміхнулася.

— Оце вже справді цікаво.

— Що сталося?

— А ти, моя дорогенька, тільки-но нав’язала свої емоції мені.

Примітка: 

Дякую, любий читачу що ти ще читаєш мою історію,  якщо вона тебе захопила, додавай книгу до бібліотеки, і тоді, не пропустиш оновлення. А публікую я щодня, поки вертляве натхнення не втікдо. Особливе дякую за ❤️ та звісно підписку.